Сьогодні завершив каденцію на посаді Голови Інституту Володимир В’ятрович
Оновлена мапа України, мак пам’яті, повністю відкриті архіви КГБ, визнані борці за незалежність, початок реабілітації жертв репресій, Музей Майдану та спростовані міфи щодо української історії — так запам’яталися п’ять років його роботи.
Сьогодні 18 вересня, Кабінет міністрів України звільнив Голову Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича, який обійняв цю посаду у березні 2014 року.
В’ятрович провів інституційну реформу Інституту, що став — за європейською практикою — органом влади.
Він пояснював тоді, що демократичні зміни у посттоталітарній Європі починалися з відкриття фактів про злочини минулого режиму. Відтак засудження комуністичного і нацистського тоталітарного режимів, заборона пропаганди їхньої символіки та вільний доступ до архівів таємних спецслужб стали ключовими елементами політики декомунізації, котра офіційно стартувала із прийняттям декомунізаційного пакету законів 9 квітня 2015 року.
В рамках декомунізації повернули історичні або отримали нові назви 52 тисячі вулиць, 989 міст та сіл, 26 районів.
За даними Архіву СБУ тепер втричі більше людей шукають інформацію про сімейну історію. Україна посіла перше місце серед пострадянських країн у міжнародному рейтингу доступу до архівів КГБ, а сам режим доступу — найбільш ліберальний у Європі: необхідно лише звернення та паспорт. Почалося створення незалежного від сучасних силовиків та правоохоронних органів Архіву національної пам’яті, зокрема отримано приміщення для перевезення архівів про репресії у цей новий “цивільний” архів, що значно спростить доступ для людей.
Створено Музей Революції Гідності та почалося спорудження Меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні.
На національному рівні визнано борцями за незалежність учасників визвольного руху та стартувала нова хвиля реабілітації репресованих за часів СРСР.
Інститут значно доклався до спростування ключових міфів щодо української історії, насамперед Україна позбулася радянського кліше “Велика вітчизняна війна” щодо Другої світової війни. Таким чином повернула в український історичний наратив викинені два роки війни та історії мільйонів людей, котрі не вписувалися у радянський пропагандистський офіціоз.
Упродовж 2015–2019 років Інститут розробив та/чи взяв участь у розробці 60 проектів нормативно-правових актів — законів, постанов і розпоряджень Кабінету міністрів, указів президента. З них Верховна Рада України ухвалила як закони п’ять.
“Певен, робота Інституту має тривати. — прокоментував своє звільнення Володимир В’ятрович. — Мають втілитися започатковані інституційні проекти: створення Музею Революції гідності та Архіву національної пам‘яті. Слід продовжувати роботу з популяризації історії. Це знання, які роблять нас не лише розумнішими, але й сильнішими. Я отримав запевнення від Прем‘єр-міністра, що, незважаючи на зміну керівника, Інститут збереже статус органу влади та інструменту політики національної пам‘яті, будуть продовжені формат та напрямки роботи”.
В’ятрович також подякував усім, хто був поруч протягом п‘яти років. «Ми зробили багато. Як сказав перший з реабілітованих за новим законом багатолітній політв’язень Іван Мирон: “Україна стає Україною”».
Як відомо, державна політика національної пам’яті — система заходів, спрямованих на збереження та відновлення пам’яті народу, подолання наслідків тоталітарного минулого та зміни суспільних відносин задля розвитку демократичних практик, дотримання прав та свобод людини, громадянської толерантності та відновлення справедливості щодо жертв політичних репресій, геноциду та злочинів проти людяності, які мали місце на території України у 1917—1991 рр.
Нагадаємо, що кандидат історичних наук Володимир В’ятрович (42 роки). очолював Український інститут національної пам’яті впродовж 5 років (2014—2019). У 2008—2010 роках очолював Архів СБУ та розсекретив колишні архіви КҐБ. У 2010—2011 роках працював в Українському науковому інституті Гарвардського університету. Автор та співавтор чотирнадцяти книг з історії визвольного руху та Другої світової війни. Викладав в Українському католицькому університеті та Києво-Могилянській академії, очолював вчену раду Центру досліджень визвольного руху, член наглядової ради Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького». Ініціатор декомунізаційного пакету законів.