1919 - Симон Петлюра очолив Директорію УНР
1919, 11 лютого – Симон Петлюра став Головою Директорії Української Народної Республіки.
Симон Петлюра під час перебування Директорії у Камʼянці-Подільському. 1919 рік. Фото: tsdavo.gov.ua
4 лютого 1919 року столицю УНР Київ захопили російські більшовики, а голова Директорії УНР Володимир Винниченко подав у відставку та виїхав з країни. У цих вкрай складних історичних обставинах Симон Петлюра очолив збройну боротьбу Армії УНР проти червоної та білої Росії. 11 лютого 1919-го він став на чолі воюючої держави, поєднуючи командування військом, перебуваючи на посаді Головного Отамана військ і флоту УНР та управління державою.
У статті «Петлюра без бронзи, але у кольорах» історик Владислав Верстюк зауважує:
«Року 1918-го та особливо 1919-го революція вийшла далеко з берегів мітингової політичної діяльності. Прийшов час збройної сили. Тепер Україні потрібен був не так інтелектуал, як людина, наповнена глибокою вірою, переконанням в остаточну перемогу української державності. Тобто харизматичний лідер. Саме таким і був Симон Петлюра. 1919 рік зробив його незаперечним лідером українського національного руху, об’єднавчим символом нації, з півночі активно наступали більшовики. Вже й з Києва українські війська мусили відступити. Настала цілковита криза української політичної системи. Від державної роботи відійшли чільні політичні діячі УНР Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Микита Шаповал. Один за одним політики стали виїжджати за кордон. Принципово іншим було рішення Симона Петлюри».
11 лютого 1919 року став позапартійним керівником УНР, вийшовши із Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Цього дня звернувся до партії із листом. Цей документ відшукав у архівах Владислав Верстюк, оприлюднивши його на порталі «Історична правда»:
«Виходячи з того, що сучасна ситуація для України надзвичайно складна і тяжка, вважаю, що в даний момент всі сили творчі нашого краю повинні взяти участь у державній праці, не вважаю для себе можливим ухилятися од виконання своїх обов’язків, яко сина свого народу, перед Батьківщиною і буду, доки це можливо, стояти і працювати при державній праці. З огляду на це я виходжу зі складу членів Укр. С.- Д. партії». Верстюк переконаний, що вихід Симона Петлюри із УСДРП засвідчив завершення еволюції його світогляду в бік національно-державної ідеї: «До партії він більше не повертався. Українська соціал-демократія втратила одного із своїх лідерів. Зате Україна знайшла послідовного борця за її державну незалежність».
Шлях Симона Петлюри до очільника УНР у лютому 1919 року пролягав через буремні події Української революції 1917-21 рр. Голова уряду (Секретаріату Української Центральної Ради) Володимир Винниченко звинувачував Петлюру у “конфлікті з Радою народних комісарів Росії”. Особиста неприязнь між ними та політичні суперечності, пов'язані із орієнтацією Петлюри на безкомпромісну боротьбу з ленінською Росією призвели до його відставки. 18 грудня 1917 року на знак протесту проти лівацько-пробільшовицької орієнтації Винниченка, Петлюра пішов з посади секретаря з військових справ (військового міністра).
Симон Петлюра (в центрі сидить) серед офіцерів Гайдамацького коша Слобідської України. Січень 1918 року. Фото: uk.wikipedia.org
У січні наступного року Петлюра долучився до формування добровольчого Гайдамацького коша Слобідської України. Вояки коша брали участь у боях за Київ та придушенні більшовицького січневого заколоту. У листопаді 1918 року став одним із організаторів антигетьманського повстання. На той час Петлюра був членом Директорії, яка обрала його Головним Отаманом військ УНР.
Симон Петлюра залишався очільником УНР аж до трагічної загибелі у травні 1926 року, створивши і очоливши Державний центр УНР в екзилі.
«Петлюра був надзвичайно енергійний, відданий ідеї ентузіаст з великою вірою в українську справу. Він умів захоплювати своїм запалом інших, умів вести за собою маси, кликати їх до тяжкої боротьби й жертв», -
згадував у своїх мемуарах керівник уряду Директорії Ісаак Мазепа.