1845 – народився Володислав Федорович, меценат
25 травня 1845 року в селі Білинівка на Тернопільщині народився Володислав Федорович – відомий громадсько-політичний, культурно-просвітницький діяч Галичини, землевласник і політик, меценат, голова товариства «Просвіта», дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка.
Володислав Федорович. 1870 р. Фото: zbruc.eu
Походив з давнього боярського роду герба Огінець. Батько, Іван Федорович, мав величезні маєтності, був послом парламенту Австрійської імперії від Тернопільщини, працював в агрономічних, кредитових, благодійних товариствах. Писав політичні та філософські трактати, щоденники, збірки афоризмів, переважно польською мовою, хоча були в нього поезії й українською. Започаткував у родовому селі Вікно книгозбірню та збірку творів мистецтва.
Володислав навчався в Першій класичній гімназії Тернополя, після закінчення якої вирушив разом з директором Василем Ільницьким на Захід. Два роки навчався у Віденському університеті на правника, а у вільний час – на художника. Юридичну освіту завершив у Львівському університеті, а потім ще два роки студіював науки в Сорбонні та в Колеж де Франс у Парижі. Більше року подорожував, відвідавши Англію, Францію, Швейцарію, Італію, Німеччину й Росію.
Після смерті батька в 1871 році повернувся додому, де продовжив справу батька. Господарський хист дозволив скоро потроїти батьківські статки. Запровадив зразкове хліборобське господарство, відкрив ткацьку майстерню у селі Вікно та боднарську, ковальську і гончарську школи в містечку Товсте.
У 1873 році Володислава обирають головою товариства «Просвіта» у Львові. Коли в польському Сеймі виникли дебати з приводу того, підтримувати чи ні українську «Просвіту», Федорович виділив із власних коштів 12 тисяч золотих гульденів (24 тисячі австрійських крон) на видавництво шкільних підручників.
Підтримував він і творчих особистостей. У його маєтку жили художники Кирило Устиянович, Микола Івасюк, Артур Гротгер, яким Федорович платив за роботи. Також він підтримав Івана Франка, коли той після виходу з тюрми перебував у дуже скрутному становищі, та запросив його у Вікно, запропонувавши написати біографію його батька, Івана Федоровича. Іван Франко був також секретарем і кореспондентом першої української етнографічної виставки в Тернополі, організованої Федоровичем у 1887 році. Пізніше Федорович фінансував також археологічні розкопки в Галичі й археологічну виставку у Львові.
Як посол від українців до австрійського парламенту (Палата послів), всіляко сприяв спробам українців зблизитись з австрійцями та поляками, зокрема, ініціативам Куліша, Барвінського. У 1885 році брав участь в складі депутації, яка протестувала в цісаря Франца Йозефа проти реформи ордену Василіян. Домігся від цісаря Австро-Угорщини ухвали про викладання українською мовою в старших класах академічної гімназії у Львові. Через це мав складні стосунки з поляками й так і не зміг стати послом Галицького сейму. З 1902 року обраний досмертним членом Палати Панів, де так само відстоював інтереси українців.
Але справою всього життя стала унікальна колекція стародруків та творів мистецтва, яку почав збирати ще Іван Федорович. У їхньому маєтку у Вікні зберігалося близько 300 полотен художників італійської та фламандської школи XVI–XVII ст., кераміка і порцеляна різних фабрик, багата колекція тканих слуцьких поясів та старовинних килимів. Бібліотека нараховувала близько 20000 томів, серед яких було багато стародруків, а родинний архів містив близько 15000 документів, починаючи від XV століття.
На жаль, усі ці скарби стали жертвою російських вандалів, які під час Першої світової війни, відступаючи, увірвалися до маєтку. Господарю вдалося вибратися з садиби, перевдягнувшись в селянський одяг. А непрохані гості, після двотижневого погрому, 27 липня 1917 року спалили все, що не змогли вкрасти.
Федорович поїхав шукати справедливості в російських урядовців до Києва та Петрограда, але так нічого і не добився. Після Жовтневого перевороту повернувся до Києва, де захворів і помер 22 грудня 1917 року.
Донька Володислава Федоровича, Іванна Кароліна, стала українською письменницею, відомою під псевдо Дарія Віконська.
При підготовці допису використані дослідження Ігоря Набитовича та Ігоря Мельника.