Вступ

Ключові повідомлення

Біографічна довідка

Цитати Симона Петлюри

Методичні поради щодо підготовки та проведення тематичних заходів у закладах освіти і культури

Додаток 1. Місця пам’яті Симона Петлюри

Додаток 2. Роздаткові матеріали, які стосуються вбивства Симона Петлюри

Додаток 3. Проєкти Українського інституту національної пам’яті, що розкривають різні аспекти діяльності Симона Петлюри 

Додаток 4. Орієнтовний перелік наукової та науково-популярної літератури

22 травня 2026 року виповнюється 147 років від дня народження Голови Директорії УНР та Головного отамана військ і флоту УНР Симона Петлюри. Також 25 травня цього року виповнюється 100 років від дня його загибелі. 

В умовах екзистенційної Війни за Незалежність України гідне вшанування пам’яті Симона Петлюри, належне визнання та популяризація його внеску у творення українських держави, культури та війська, мають особливо важливе значення. З метою формування історичної свідомості Українського народу, збереження національної пам’яті та належного відзначення і вшанування пам’ятних дат і ювілеїв, Верховна Рада України 18 грудня 2025 року ухвалила Постанову № 4748-IX «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2026–2027 роках» з Додатком № 3 «Про заходи зі вшанування пам’яті Симона Петлюри». Цим додатком передбачено проведення в закладах освіти і культури тематичних виставок, лекцій, вечорів, присвячених Симонові Петлюрі (абзац 4 пункту 3). Крім того, планом заходів, затвердженим розпорядженням Кабінету Міністрів України від 1 травня 2026 р. № 427-р, передбачено проведення виставок, наукових конференцій, круглих столів, меморіальних, інформаційно-просвітницьких та інших тематичних заходів, зокрема в закладах освіти і культури.

Вагомим елементом історичної освіти, дієвим чинником у вихованні патріотизму та підвищення інтересу до історії України в учнів і студентів є вивчення життя та діяльності Симона Петлюри. Матеріали Українського інституту національної пам’яті до змістового наповнення уроків і тематичних заходів, присвячених Голові Директорії УНР та Головному отаманові військ і флоту УНР, представляють його як лідера українського державотворення, організатора українського війська, публіциста, журналіста, літературного і театрального критика, діяча, котрий став символом українського національно-визвольного руху.   

Ключові повідомлення

Наприкінці травня Україна вшановує пам’ять Симона Петлюри – 22 травня виповнюється 147 років від дня його народження, а 25 травня – 100 років з часу загибелі від рук московського агента.

Симон Петлюра є символом українського національно-визвольного руху. Як очільник української держави, організатор українських збройних сил часів Української революції, Головний отаман військ і флоту УНР він здійснив винятковий внесок в українське державотворення початку XX століття та опір російській агресії періоду Української революції 1917-1921 років. 

Саме у протистоянні із більшовицькою Росією Симон Петлюра став для українства уособленням ідеї свободи, а для ворогів – “бандитом”, ім’ям якого назвали цілі покоління послідовників. Петлюрівці, як і мазепинці, і бандерівці, вселяли у росіян страх і ненависть, адже волелюбність, завзятість і незламність в українцях пробудили якраз такі потужні особистості, як Мазепа, Петлюра, Бандера.

У наукових виданнях, підручниках і словниках СРСР «петлюрівщина» визначалася як «контрреволюційний буржуазно-націоналістичний рух на Україні періоду іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни, очолюваний одним із ватажків дрібнобуржуазної націоналістичної партії українських соціал-демократів Петлюрою». Участь у «петлюрівщині», тобто в боротьбі за незалежну Україну, ще довго залишалася приводом для звинувачень в СРСР. Петлюрівців зображували винятково в негативних контекстах, їх характеризували непривабливими епітетами та малювали потворами. Образ петлюрівців як шкідників, зрадників і противників нової совєтської влади швидко ввійшов у побут. 

Упродовж життя Симон Петлюра боровся за незалежність України не лише зброєю, а й словом: як журналіст, арткритик, редактор провідних українських журналів. У найсуворіші часи російської імперської цензури організовував нелегальні друкарні. Навіть на еміграції лідер УНР продовжив видавничу справу – заснував журнали «Табор», «Тризуб», інші, які перетворювали слово на зброю в боротьбі за вільну Україну.

У 1921 році Симон Петлюра вимушено покинув терени України. Проте не відмовився від політичної боротьба за незалежність УНР. Совєтські ж спецслужби не полишали Петлюру в спокої, взяли собі за мету знеславити ім’я Симона Петлюри та його прихильників.

Вбивство Симона Петлюри справило неабияке враження на українську еміграцію. Член уряду УНР, дипломат Олександр Шульгин згадував, що подія об’єднала до того розрізнені кола української еміграції. Симон Петлюра своїм життям і своєю смертю засвідчив, що тільки в єдності українці здатні вистояти та перемогти.

Минуло 100 років від дня смерті Симона Петлюри, але він лишається символом боротьби за вільну Україну. На його честь у населених пунктах називають об’єкти топоніміки, зводять пам’ятники, створюють мурали. А головне – пам’ять про Симона Петлюру увічнена в почесних найменуваннях та одностроях сучасного українського війська. Вояки Армії УНР і сам Головний отаман носили на однострої нарукавний знак тризуб. Продовжуючи петлюрівські традиції, тризуб став частиною військової айдентики Сил оборони України. З 2017 року він став частиною однострою українських воїнів. 152-га окрема єгерська бригада здобула почесне найменування – імені Симона Петлюри. Військовослужбовці бригади, як і Головний отаман Українських республіканських військ свого часу, захищають нашу країну на різних напрямках російсько-українського фронту.

Біографічна довідка

Симон Петлюра народився 10 (22) травня 1879 року в сім’ї міщан козацького походження. Батько – Василь Павлович – нащадок давнього козацького роду, мав власний дрібний візницький промисел. Мати – Ольга Олексіївна – походила із давнього козацького роду Марченків. 

Початкову освіту здобув у церковно-парафіяльній школі. 1895 року вступив до Полтавської духовної семінарії. Захоплювався історією, хоровим співом, грою на скрипці, літературою. Гарно співав, грав у виставах. Світогляд юнака формувався під впливом Шевченкового "Кобзаря", творів Котляревського й історичної літератури. Із 1898-го належав до таємного українського самоосвітнього гуртка, у 1901 році виключений із семінарії через революційний і ”мазепинський”  дух, власне за участь в організації виступу в семінарії композитора Миколи Лисенка. 

1900 року познайомився із харківським адвокатом Миколою Міхновським, автором брошури “Самостійна Україна”. Петлюра став активним членом Революційної української партії. 1901-го брав участь у Всеукраїнському студентському з'їзді, представляв громаду духовної семінарії. Навесні 1902 року був одним із організаторів протесту семінаристів із вимогою скасувати шпигунство, звільнити наглядачів, увести до програми українознавчі предмети. 

Рятуючись від арешту, Симон Петлюра у 1902 році виїхав із приятелем Прокопом Понятенком на Кубань. У Катеринодарі (нині – Краснодар) вчителював. Однак невдовзі був заарештований за діяльність у Чорноморській вільній громаді (Кубанській організації Революційної української партії) і поширення антиурядових прокламацій. Згодом його відпустили, але як “неблагонадійному” заборонили викладати. 

На Кубані Петлюра почав писати статті для газет. 1902 року налагодив співпрацю з “Літературно-науковим вісником”, а наступного – із “Записками Наукового товариства імені Шевченка”, редагованими Михайлом Грушевським. Писав також для РУПівських газет “Добра новина”, “Праця”, місячника “Гасло”. На прохання РУП облаштував у власному помешканні міні-друкарню для виготовлення антицарських листівок. У грудні 1903-го був заарештований. У березні наступного року випущений під заставу та виїхав до Києва. 

Восени 1904 року для налагодження Закордонного бюро РУП і редагування партійного органу РУП “Селянин” Петлюру відрядили до Львова. Там він познайомився з Михайлом Грушевським, Іваном Франком, Володимиром Гнатюком, вступив до Наукового товариства імені Шевченка, почав друкуватися у виданнях НТШ та в галицькій періодиці. Переклав у співавторстві “Нарис історії західноєвропейської літератури до кінця XVII віку” Миколи Стороженка, професора Московського університету. Праця опублікована у Львові 1905-го зі вступом і під редакцією Івана Франка.

Під час революції 1905 року брав активну участь у діяльності Української соціал-демократичної партії, що виокремилася з РУП. В кінці 1905-го після амністії повернувся до Києва. Наступний рік у Петербурзі редагував партійний орган “Вільна Україна”, у Києві працював секретарем щоденної газети “Рада”, яку видавав український громадський діяч Євген Чикаленко. Навколо неї згуртувалися Борис Грінченко, Михайло Грушевський, Дмитро Дорошенко, Людмила Старицька-Черняхівська, Сергій Єфремов. 1907–1908 роки Симон Петлюра співредактор органу УСДРП “Слово”, дописував до журналу “Україна”.

1909-го (за іншими свідченнями, 1911-го) оселився в Москві. На вечірці українського земляцтва познайомився з полтавкою, студенткою Московського університету Ольгою Більською. З 1910 року жили в цивільному шлюбі (1915-го зареєстрували). В 1911 році народилась донька Леся. У Москві працював бухгалтером у транспортному товаристві “Росія”, написав нариси (вони вийшли друком у Києві 1918 року під назвою “Незабутні”), видавав на кошти української громади журнал “Украинская жизнь”. Михайло Грушевський так оцінив цей факт: [Симон Петлюра] “внаслідок організації журналу “Украинская Жизнь” є визнаний політичний лідер не тільки в українців Москви, Росії, але й Світу…”

Під час Першої світової війни у 1916–1917 роках обіймав у “Союзі Земств” посаду заступника уповноваженого Всеросійського земського союзу при штабі 4-ї армії Південно-Західного фронту. Це дало змогу відвідувати частини та вести політичну роботу серед вояків-українців. Лютнева революція 1917 року в Росії та початок Української революції застали Симона Петлюру на Західному фронті у Білорусі. Після повалення самодержавства організував у Мінську (там на той момент мешкала родина) український з’їзд фронту, на якому його обрали головою Українського військового комітету Західного фронту та делегували на перший Всеукраїнський військовий з’їзд (відбувся 18–21 травня 1917-го в Києві). Учасники з’їзду обрали Симона Петлюру головою Українського Генерального Військового Комітету, а після утворення 28 червня того ж року Генерального Секретаріату Української Центральної Ради – першим Генеральним секретарем військових справ. 

Очоливши Генеральне секретарство військових справ, він спрямував головні сили на українізацію військових частин, створення українських збройних сил, на переконання деяких представників Центральної Ради в необхідності формування власної армії. 18 грудня 1917 року на знак протесту проти пробільшовицької орієнтації голови Генерального Секретаріату Володимира Винниченка Петлюра вийшов з уряду. Після відставки взяв участь в організації Гайдамацького Коша Слобідської України. У січні–лютому 1918 року вони разом із Січовими стрільцями відіграли вирішальну роль у боях за Київ і придушенні більшовицького заколоту на заводі “Арсенал”. 

У квітні 1918-го Петлюру обрали головою Київського губернського земства та Всеукраїнського союзу земств, опозиційного до Павла Скоропадського. Налагодив антигетьманське підпілля. 27 липня Петлюру заарештували за звинуваченням у підготовці протиурядового заколоту. Майже 4 місяці утримували в Лук’янівській тюрмі. Коли був звільнений, виїхав до Білої Церкви. Звідки керував антигетьманським повстанням Директорії УНР (у Білій Церкві тоді дислокувався загін Січових стрільців Євгена Коновальця). До складу Директорії Петлюру обрали заочно.

У грудні 1918-го Директорія повалила гетьманську владу. 19 грудня 1918-го українська армія увійшла в Київ. Почалося відновлення влади Української Народної Республіки. 22 січня 1919 року відбулося урочисте проголошення універсалу Директорії УНР про об’єднання УНР і ЗУНР в єдину державу. В цей час більшовицька Росія вдруге почала збройну агерсію проти України. Під натиском радянських частин на початку лютого 1919 року урядові установи УНР та військо залишили Київ. 11 лютого Володимир Винниченко виїхав за кордон. За цих обставин ключову роль у збереженні української державності перебрав на себе Симон Петлюра, ставши фактичним одноосібним керівником України як голова Директорії та Головний Отаман Армії. Щоб дистанціюватися від вузькопартійних інтересів, він вийшов з Української соціал-демократичної робітничої партії та позиціонував себе «понад партії». У важких внутрішніх і зовнішніх умовах 10 місяців він очолював збройну боротьбу Армії УНР проти червоної та білої Росії. За цих обставин багато уваги приділяв переговорам із представниками Антанти, Румунії, Польщі. Після укладення Варшавського договору з Польщею українські війська разом із польською армією повели наступ на більшовиків і 7 травня 1920 року здобули Київ. У жовтні 1920-го Польща уклала перемир’я з радянською Росією, війська УНР, які в листопаді 1920 року перейшли Збруч, були інтерновані. 

У листопаді 1920 року Україна опинилася під більшовицьким контролем. Але на зламі 1920–1921-х посилився повстанський рух. Зі зброєю в руках проти радянської влади виступили понад 40 тисяч невдоволених політикою воєнного комунізму, передусім – продрозкладкою. 

Наприкінці січня 1921 року Петлюра ініціював нараду старших начальників Армії УНР у Тарнові (Польща), де створили Партизансько-повстанський штаб під керівництвом відомого повстанського отамана Юрія Тютюнника для підготовки загального антибільшовицького повстання в Україні. 17 жовтня головний отаман видав наказ, за яким Юрій Тютюнник із штабом і відділами мав почати похід на Україну. В жовтні-листопаді Українська повстанча армія Юрія Тютюнника вирушила у Другий зимовий похід. Подільська група Михайла Палія-Сидорянського розгромила кілька “червоних” кавалерійських частин, дійшла до Бородянки на Київщині, але, не зустрівши головних сил, повернула до Польщі. Волинська група Юрія Тютюнника ліквідувала низку невеликих більшовицьких загонів, однак була розбита кіннотою Котовського на Житомирщині. 360 її вояків розстріляли під селом Базар. Останньою в похід вирушила Бессарабська група Андрія Гулого-Гуленка. Переправившись через Дністер, вона зайняла декілька прикордонних сіл і частину Тирасполя, але змушена була відступити до Румунії. Другий зимовий похід став завершальною сторінкою Української революції, засвідчивши готовність українців за будь-яку ціну здобувати державність.

Після Другого Зимового походу Симон Петлюра розпочав створення сталих еміграційних інституцій Польщі. Так 1921-го постав Український центральний комітет у Речі Посполитій. 1923-го видав під псевдонімом О.Ряст брошуру “Сучасна українська еміграція та її завдання”. Вказівки для української еміграції викладав також у публікаціях в українських часописах у Польщі – “Українська трибуна”, “Трибуна України”, “Табор”.

Москва постійно вимагала у Варшави видати Петлюру. Тож він змушений був постійно переховуватися. Під псевдо Полтавченко залишив Тарнов. Перебрався до  Варшави. Там продовжував проводити переговори задля підтримки УНР, здійснював політичне керівництво урядом і військовими підрозділами та інституціями на території Польщі. Після того, як були виявлені спроби інфільтрації більшовицьких агентів до українських еміграційних осередків, Петлюра 1923 року з паспортом на прізвище Степана Могили через Будапешт (Угорщина), Відень (Австрія) та Женеву (Швейцарія) восени 1924 дістався Франції (згодом до нього приєдналися дружина й донька). 

Прибуття Петлюри до Парижа суттєво пожвавило еміграційний політикум. Для його згуртування 1925 року створили тижневик “Тризуб”. Для Петлюри паризький період позначений активною публіцистичною діяльністю: друкує багато статей на теми громадсько-політичного, культурного життя, національного визволення України, роздуми про Українську революцію, про потребу консолідації політичної еміграції.

25 травня 1926-го близько 14-ї години загинув у Парижі від кулі більшовицького агента Самуїла Шварцбарда. Поховали Головного Отамана 30 травня на паризькому цвинтарі Монпарнас.

Процес над убивцею відбувався в атмосфері інспірованих і фінансованих Кремлем наклепів щодо антисемітизму Петлюри. На захист кілера виступив і Максим Горький. Більшовицька адміністрація задіяла й маніпульований нею міжнародний робітничий рух. Під потужним натиском французький суд присяжних звільнив убивцю від покарання. В СРСР комуністична пропаганда закорінювала в масовій свідомості поняття “Петлюра”, “петлюрівщина”, “петлюрівці” як ворожі, шовіністичні, буржуазні, антибільшовицькі явища. 

Цитати Симона Петлюри

“…Під кригою реакції не зупинялась течія політичного національного життя, не переставала текти і час від часу давала про себе знати то в таких подіях, як, приміром, з’їзди українських політичних партій, то в резолюціях, які виносились цими з’їздами, то, нарешті, в прилюдних виступах представників партій в російському парляменті – в Державній Думі... Звістки про такі події показують, що там, в глибині народнього життя українського народу відбувається цікавий процес диференціяції українського громадянства на класи, на групи, на гурти. Інтереси цих класів протилежні, не однакові… Єдиною українською політичною партією, що не зупиняла своєї роботи в українських масах, була Українська Соціял-Демократична Партія”.

Зі статті Симона Петлюри “З українського життя в минулому році”. 1908 рік

“Беручи матеріялом для творчости факти з сучасного життя селянина, психічних його переживань, зв’язаних з матеріяльними обставинами, Карпенко-Карий звертався також до нашого минулого, де так багато драматичних моментів, де ці моменти, звиваючись одне до одного, створюють одну велику трагедію – історію нашого краю. На сторінках її записано багато кривавих жертв і героїчних зусиль, що кінчилися політичною руїною і катастрофою. Ця історія – вдячна тема для національної драматичної штуки. На превеликий жаль, ніяка галузь нашої національної штуки, ні в сфері красного письменства, ні малярства, пластики, музикальної штуки, не користувала з цієї невичерпної криниці як слід для творчого надхнення. Те, що ми маємо справді цінного в сфері чистої поезії – належить тільки Шевченкові, в сфері музики – Лисенкові, драми – Старицькому і Карпенкові-Карому. “Що було – те мохом поросло”, “Сербин” – або “Лиха іскра поле спале, слід оставе” і “Сава Чалий” – ось п’єси нашого драматурга, матеріялом для котрих були події з давнього більш-менш “былого” нашої історії.

Зі статті “Пам’яті Івана Тобілевича (Карпенка-Карого)”. 25 вересня 1907 рік

“Я, яко генеральний секретар по військових справах в Українській Народній Республіці, закликаю всіх вас, мої товариші й друзі, в теперішній час до загальної дружньої роботи. Будьте організовані та з’єдинені – всі за одного і один за всіх. Наше військо молоде, воно тільки становиться на ноги, і ви своєю дисциплінованістю доведете, що являєтесь славними потомками великих предків”.

Із відозви Симона Петлюри до війська. 15 листопада 1917 року

“Громадяне! Тільки тоді ми будемо кричати “Слава!” вільними грудьми, коли зміцнимо нашу владу, коли настане спокій нашій землі. Всі, як один чоловік, станьте плечем до плеча на оборону рідного краю від ворогів наших. Я як Отаман всього війська Українського кажу вам, що зо всіх боків оточені ворогами. Не слів, а діла чекає від вас Українська Народня Республіка. Доведіть своєю чесною роботою свою любов до неї, доведіть, що ви гідні сьогодняшнього свята. Я сам буду кричати з вами "Слава!", коли ні одного ворога не буде на нашій території. Перед вами пройшло Українське Республіканське Військо, котре не щадить свого життя й сил у боротьбі з ворогами. Допоможіть же і ви йому одежою, харчами. Підтримайте ж Республіку, котрій ви кричите “Слава!”, не словом, а ділом”.

Із виступу Симона Петлюри під час урочистостей з приводу проголошення Акта злуки УНР та ЗУНР. 22 січня 1919 року

“Для мене почався вже суд історії. Я його не боюсь...  Для мене вже з початку нашого руху ясним було, що наші національно державні змагання повинні перейти довгі щодо терміну і тяжкі своїми пробами митарства, поки ці змагання в певні державні форми скристалізуються... Я бачив, що українські партії мають силу революційну, деякі розкладову, а творчої, організаційної не мають. ...Вони не усвідомили головного: чи Україна, як самостійна держава, повинна в закордонній політиці спиратись на Европу чи на Москву – Азію? Виявилось, що азійська спадщина в нас – занадто ще сильна: с.-р., частина с.-д. (Винниченко) перевагу давали Москві, а не Европі. Спиратись треба було на Европу, яка, до речі, нас не знала і не розуміла, одночасно треба було творити власну силу. Чим скоріше у народу нашого скристалізуються почуття незалежности од Москви, тим скоріше ми матимемо самостійну Україну”.

З листа Симона Петлюри до генерала-хорунжого Миколи Удовиченка. 1922 рік

“Об’єднання всіх демократичних сил України всіх національностей, які стали на ґрунті самостійности нашої Республіки і участь їх в державному будівництві буде запорукою нашої перемоги над ворогами і запорукою нашого самостійного і ні від кого незалежного життя. Але вороги наші не сплять і уважно слідкують за кожним нашим кроком, аби тим чи іншим вчинком внести розлад серед нас і цим пошкодити скорішому здійсненню змагань нашого народу... Провокацією, на яку вони витрачають величезні суми, вони хотять розкласти нас зсередини, підкуплюючи злочинний елемент, який підбурює наших козаків до різних бешкетів і погромів над невинним єврейським населенням, і цим хотять накласти тавро погромників на чоло лицарів, які несуть визволення всім народам на просторах України.

Старшини і козаки Української Армії! Уникайте провокацій, а з провокаторами, хто сам чинить погроми та підбиває слабіших від нас, будьте безпощадними. Кара на смерть мусить упасти на голову погромників і провокаторів. Більше карности і дисципліно-карности я вимагаю від вас в цьому відношенні, щоб ні один волос не упав з голови невинного”.

Із відозви Симона Петлюри до Українських військ. 27 серпня 1919 року

“Стратегiя нацiональної боротьби, як i боротьби вiйськової, вимагає: бити в першу чергу по головному вороговi, з другорядним потiм можна раду дати! В своїй дiяльностi я керувався думкою, що таким ворогом була, є i буде Московщина”.

Із листа Симона Петлюри до Юрія Гуменюка. 10 травня 1926 року

“Все, що є морально здоровим, працездатним і національно чесним з-поміж нашої еміґрації, – все мусить провадити дальшу невтомну боротьбу за наші національно-державні ідеали, за виборення незалежности державної нашого народу. В умовинах перебування на чужині, серед різних народів і в різних державах, праця наша мусить бути поділена на ряд цілком конкретних завдань, органічно зв’язаних: з а) загальною програмою тієї праці, що її провадить уряд; і з б) місцевими можливостями даної країни.

Із брошури Симона Петлюри “Сучасна українська еміграція та її завдання”

“Я вірю і певний, що Україна, як держава, буде. Може, не зразу такою великою, як нам хотілось би, але буде. Думаю я, що шлях для Української Державности стелиться через Киів, а не через Львів. Тільки тоді, коли Українська Державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати, як про реальну річ, про збирання українських земель, захоплених сусідами”. 

Із листа до Симона Петлюри до Ю. Гуменюка. 1926 рік

“Перед нами ніби відкривається частина трагічних процесів, що відбуваються в душі підростаючого покоління на Україні... Маємо підстави й фактичні дані думати, що “переоцінка цінностей” захопила певні елементи комсомольських груп і що характер цієї переоцінки в цілому такий самий, як і в авторки листа. Посереднім доказом правдивости нашого твердження може служити й той факт, що власне перед комсомольською авдиторією і п. Чубар уважав потрібним виступити недавно з каскадом звичних інсинуацій на адресу національно свідомої інтелігенції української, української еміґрації, уряду УНР – та застерегти своїх слухачів од “небезпеки”, що таїться в симпатіях української молоді до носіїв та борців ідеї державної самостійности України”.

Із передової статті Симона Петлюри “Уривки з листа комсомолки”. 1926 рік

“Чи ми своєю боротьбою здобули для України що-небудь? Так, наша боротьба в історії українського народу буде записана золотими буквами. Ми виступили на арену історії тоді, коли весь світ не знав, що таке Україна. Ніхто не хотів її визнати як самостійну державу, ніхто не вважав нашого народу за окрему націю. Єдино боротьбою, упертою та безкомпромісною, ми показали світу, що Україна є, що її народ живе й бореться за своє право, за свою свободу й державну незалежність”.

Із промови Симона Петлюри на нараді Директорії у Старокостянтинові. 

26 листопада 1919 року
 

Методичні поради щодо підготовки та проведення тематичних заходів у закладах освіти і культури

Дослідницьке навчання – освітня технологія, коли учні та відвдувачі закладів культури стають дослідниками, а інформація – об’єктом дослідження. Це творчий пошук невідомого. 

Основні характеристики дослідницького навчання:

• проблемність і неоднозначність у розв’язанні цієї проблеми (контроверсійність, конфліктність);

• наявність версій, припущень, гіпотез;

• робота з різними першоджерелами: архівними матеріалами, аудіо, відео, візуальними, текстами тощо.

• використання таких методів як аналіз, синтез, узагальнення, доказовість, порівняння. 

Формами дослідницького навчання можуть бути:

1. написання дослідницьких учнівських робіт різного роду (есеї, доповіді, реферати тощо);

2. складання учнівських історичних або інтегрованих проєктів;

3. моделювання рольових ситуацій, зокрема, судових засідань з історичних питань на контроверсійні теми;

4. організація краєзнавчих експедицій;

5. екскурсії місцями пам’яті за результатами тематичних досліджень;

6. аналіз візуальних та архівних історичних джерел, а також усних свідчень за певним алгоритмом. 

Тож пропонуємо організувати роботу в групах “Фактор свободи. Симон Петлюра” за принципами дослідницького методу навчання. Для цього необхідно об’єднати учасників у три групи. Кожній групі роздати завдання, яке вона повинна виконати одразу, використавши отримані від вчителя роздаткові матеріали. 

Група 1. Робота з біографією.

Завдання: скласти кросворд на 10 слів про життя Симона Петлюри, використовуючи отримані матеріали. Зашифрувати кодове слово для кросворда – «ДИРЕКТОРІЯ». Роздаткові матеріали – біографічна довідка з цих рекомендацій.

 

Місця пам’яті Симона Петлюри

 

Мітинг з нагоди відкриття III Всеукраїнського військового з’їзду (в центрі – Симон Петлюра, Михайло Грушевський та Володимир Винниченко). Листопад 1917 року

 

Одне із останніх фото Симона Петлюри. 1925 рік

Могила Симона Петлюри. Наш час.

Колишня духовна семінарія. Тут Симон Петлюра навчався від 1895 по 1902 роки.

 

Садиба, яка стала канцелярією Симона Петлюри в 1920 році

Пам’ятник Симону Петлюрі

Завдання: скласти (намалювати) карту адрес Петлюри за візуальними матеріалами та власними напрацюваннями (відшукати в мережі Інтернет ще 3 місця пам’яті Симона Петлюри), окрім наданих у роздаткових матеріалах (Додаток 1). 

Група 3. Робота з документами.

Завдання: скласти (намалювати на папері, або віртуально) блок-схему того, про що йдеться в документах (Додаток 2).

Після того, як групи виконають завдання (приблизний таймінг на виконання – 20 хвилин), вони почергово презентують результати роботи.

 

 руху.

 

Додаток 1

Місця пам’яті Симона Петлюри

Будинок родини Симона Петлюри (вигляд з вулиці). 1937 рік

Мітинг з нагоди відкриття III Всеукраїнського військового з’їзду (в центрі – Симон Петлюра, Михайло Грушевський та Володимир Винниченко). Листопад 1917 року

Одне із останніх фото Симона Петлюри. 1925 рік

Могила родини Петлюр. Наш час

Колишня духовна семінарія. Тут Симон Петлюра навчався від 1895 по 1902 роки.

Садиба, яка стала канцелярією Симона Петлюри в 1920 році

Пам’ятник Симону Петлюрі

Додаток 2

Роздаткові матеріали, які стосуються вбивства Симон Петлюри

Архівні документи розвідки, які стосуються убивства 25 травня 1926 року в Парижі українського державного і політичного діяча Симона Петлюри, дають змогу побачити, як ця подія висвітлювалася в закордонній пресі, як на неї реагували українські емігрантські кола і яке трактування й відображення вона мала в оперативних матеріалах радянських спецслужб. Розсекречені цілком таємні документи Іноземного відділу Об’єднаного державного політичного управління (ОДПУ) СРСР є вагомим аргументом на підкріплення зроблених вітчизняними істориками висновків про те, що це убивство було організоване радянською владою, а судовий процес над убивцею використаний для дискредитації як самого Петлюри, так і всього українського визвольного руху.

Додаток 3 

Проєкти Українського інституту національної пам’яті, що розкривають різні аспекти діяльності Симона Петлюри 

Український інститут національної пам'яті до 100-річчя Української революції  створив веб-сторінку “Українська революція 1917–1921 років”, на якій зібрано основні відомості про етапи Революції, видатних діячів, тогочасні фото, документи, спецпроекти Інституту та медійних партнерів, соціальну рекламу, інфографіку, настільну гру, фотодокументальні виставки, інформаційні матеріали, брошури, календар, інтерактивну карту “Місця пам’яті Української революції” та інші. Сторінка міститься за посиланням: http://unr.memory.gov.ua/

 Цикл статей на основі розсекречених документів радянських спецслужб розповідає про вбивство Симона Петлюри і суд над Самуїлом Шварцбардом, про те, як  радянська пропаганда творила образ "українця-антисеміта". Зокрема, йдеться про оприлюднені Галузевим державним архівом Служби зовнішньої розвідки України матеріали всесоюзної та української закордонної розвідки за 1925–1932 роки щодо української політичної еміграції в країнах Західної Європи, агентурні донесення, спецповідомлення, інформаційні довідки, документи українських органів влади, громадських організацій та діячів. Загалом понад 5 тисяч сторінок архівних документів. Є й інформація про зміст документів, зібраних уенерівцями для судового процесу. Це дало змогу адвокатам Шварцбарда підготувати стратегію захисту і зібрати контраргументи, які б сіяли сумніви у достовірності української версії. На основі даних розвідки готували відверті маніпуляції думкою присяжних-французів, котрі були мало обізнані з перебігом подій недавньої історії України.

Чи не найважливішою є доповідна записка голови ГПУ УСРР Всеволода Балицького на ім’я генерального секретаря ЦК КП(б)У Лазаря Кагановича “По справі вбивства Петлюри” (грудень 1926 року). В ній узагальнена наявна в чекістів інформація щодо вбивства Симона Петлюри – повідомлення в пресі, суспільні настрої, реакція українців і звинувачення в адресу радянських спецслужб, вплив на судовий процес і вирок Самуїлу Шварцбарду.

“Українці зібрали докази вбивства Петлюри чекістами”. В цій статті наголошується, що українська еміграція була одностайною в думці, що Симон Петлюра у травні 1926 року був вбитий радянськими спецслужбами. За словами чекістів, лідери Української партії соціалістів-революціонерів мали відповідні докази й готувалися їх оприлюднити.

“Есерівські кола в Парижі отримали з Берліна документальні свідчення того, що вбивство Петлюри організувала радянська влада, – відзначалося в донесенні радянської закордонної розвідки від 18 червня 1926 року з Парижа. – Остання, буцімто, надзвичайно стурбована появою в Польщі у влади Пілсудського великого особистого друга – Петлюри. У зв’язку з цим Москва очікувала пожвавлення діяльності Петлюри, підтриманого Пілсудським, для організації нового повстання проти більшовиків на Україні. Тому вирішили вбити Петлюру й одночасно з цим посилити терор на Україні, чим пояснюється посилення арештів. Есери планують опублікувати зазначені вище документи назагал”.

Автор статей – Ярослав Файзулін. Матеріали містяться за покликанням: https://is.gd/06RGkR

Набір поштівок і виставка "Перший Уряд України. 100 років" 

28 червня 1917-го Центральна Рада створила виконавчий орган – Генеральний Секретаріат – перший уряд України. Він мав займатися справами внутрішніми, фінансовими, продовольчими, земельними, хліборобськими, міжнаціональними та іншими в межах України. Щоб не ускладнювати й без того складні стосунки з російським Тимчасовим урядом, вирішили не вживати слово “уряд” чи “міністри”, натомість – “Генеральні секретарі”. До першого складу Генерального Секретаріату увійшли 8 Генеральних секретарів та Генеральний писар. Про них и розповідає набір листівок. Найстаршому представнику Генерального Секретаріату Івану Стешенку на момент вступу на посаду виповнилося 44 роки, а наймолодшому Павлу Христюку – лише 27. Незважаючи на «молодість», а також брак досвіду державної служби, Генеральні секретарі відразу взялися за справи – організаційні питання, налагодження роботи відомств, визначення сфери діяльності та формування їхньої політики. Симон Петлюра як голова Українського генерального військового комітету зайнявся налагодженням армії. Поштівки в належній якості розміщено за посиланням: https://is.gd/z0mMRB

Ініціатор культурної дипломатії

Фотовиставка “Культурна дипломатія України: світовий тріумф Щедрика” – про неймовірний резонанс світового турне Української Республіканської Капели. У добу Української революції, коли небувалого розмаху набув хоровий рух, голова Директорії УНР Симон Петлюра задумав популяризувати Україну за кордоном за допомогою пісні. В січні 1919 року він доручив диригентам Олександрові Кошицю та Кирилові Стеценку організувати колектив і вирушити у турне. Чому саме Кошицю? Бо вони приятелювали ще з часів учителювання на Кубані. Гастролі принесли славу як Кошицю, так і українській пісні, а різдвяний “Щедрик” Миколи Леонтовича став улюбленим у багатьох країнах Європи та Америки. Репертуар Української республіканської капели складався виключно із народних пісень в обробці Миколи Лисенка, Кирила Стеценка, Олександра Кошиця, Миколи Леонтовича. 

У “Спогадах” Олександр Кошиць описував, як російські емігранти псували афіші нецензурними написам, освистували паризькі концерти капели. Та це не завадило надзвичайному успіхові артистів. Французька преса писала: “Український хор закінчив у нас свої гастролі зі справжнім апофеозом. Він не тільки досяг найповажнішої мети, а й переконливо довів: Україна має античну цивілізацію, пречудовий і багатющий фольклор, що переконливо підтверджує високу культуру раси”. У 1919–1921 роках колектив здійснив вдале турне Європою, а 1922-го перетнув Атлантику, аби підкорити Америку. Гастролював Український національний хор (таку назву отримав наприкінці 1920 року) США, Мексикою, Аргентиною, Бразилією, Кубою. Лише в країнах Південної Америки дали до 900 концертів. Поразка УНР унеможливила повернення на батьківщину більшості співаків. 1926 року хор розпався, давши життя кільком творчим колективам в еміграції. Виставка представляє ті історичні гастролі Української Хорової Капели країнами Європи і Америки з 1919 по 1924 роки і міститься за посиланням:  https://is.gd/N7RQdp

Додаток 4 

Орієнтовний перелік наукової та науково-популярної літератури 

1. 1919: Петлюра приймає військовий парад. Підбірка фото- і кінохроніки, присвяченій Симону Петлюрі – керівникові Директорії Української Народної республіки в 1919-1920 роках // Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/videos/2010/11/12/4193/

2. Дорошенко-Товмацький Борис. Симон Петлюра: Життя і діяльність. – К.: Просвіта, 2005.

3. Іванис Василь. Симон Петлюра – президент України. 1879–1926. – Торонто, 1952.

4. Історична правда з Вахтангом Кіпіані: Штраф за кров на асфальті / ZIK // Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=24PbB4h7-rs 

5. Ковальчук Михайло. Симон Петлюра та військова опозиція в армії УНР у 1920-1921 рр. / Ковальчук М.А. // Український історичний журнал. – 2005. – № 1. – С. 97–108. // Режим доступу: 

http://resource.history.org.ua/publ/journal_2005_1_97

6. Косик Володимир. Симон Петлюра. – Львів: НТШ, 2000.

7. Кульчицький Станіслав. Чи був у Петлюри шанс виграти? / Український тиждень // Режим доступу:  https://tyzhden.ua/History/210156

8. Лазарєва Алла. Петлюра у Парижі. У 85-ту річницю пострілів на вулиці Расін // Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/digest/2011/05/25/40379/

9. Литвин Сергій. Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну. – К. : Смолоскип, 2018.

10. Литвин Сергій. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 2001. 

11.  Петлюра Симон. Статті. Листи. Документи / Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Центр українознавства, Центральний державний архів вищих органів влади і управління України, Центральний державний архів громадських об'єднань України. – К.: ПП Сергійчук М.І., 2006. 

12.  Полтавська Петлюріана: матер. Петлюрівських читань / Полтавське крайове об’єднання всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка. – Вип. 1–6. – Полтава, 1993–2005.

13.  Розсекречена історія. Чи був Петлюра антисемітом? / Перший UA. // Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=eaYcnkR6P7U

14.  Савченко Віктор. Симон Петлюра.  – К. : Нора-Друк, 2016.

 Сергійчук Володимир. Українські державники: Симон Петлюра. – Сергійчук М. І., 2009.