У Києві відкрилася виставка про українців-захисників Європи від більшовизму
100 років тому, в серпні 1920 року, українська та польська армії спільними зусиллями зупинили наступ російських більшовицьких військ на Європу. Вулична виставка «1920: на захисті Європи від більшовизму» вшановує ті події та розповідає про українців, завдяки, зокрема, яким вдалося стримати поширення «червоної» революції.
Вулична виставка відкрилася на Контрактовій площі (сквер № 3, між виходом з метро на вулиці Спаській та пам’ятником Григорію Сковороді). Вона експонуватиметься до жовтня. Це спільний проєкт Українського інституту національної пам’яті, Державної архівної служби України та Архіву національної пам’яті.
«У радянсько-польській війні 1920 року брали участь 8 дивізій Армії Української Народної Республіки. Це тисячі людей. Герої цієї виставки є невеликою, але дуже яскравою частиною тих українських військ», – розповів на відкритті один з авторів виставки, керівник наукового управління УІНП Ярослав Файзулін. Він також зауважив, що коли після подій серпня 1920 року Україні, на відміну від Польщі, не вдалося відстояти свою незалежність, пам’ять про українських героїв радянсько-польської війни почала зникати. Зараз ця історія повертається.
Зліва направо: Ігор Кулик, Анатолій Хромов, Антон Дробович, Ярослав Файзулін, Євген Пінак
«Події 1920 року зараз у центрі уваги польського суспільства. Виставка, яку ми відкрили на Контрактовій площі, є нашим способом проговорити цю історію з українським суспільством, відновити пам’ять про неї. Адже внесок українців у «диво над Віслою» справді був вагомим. Ця історія символічна для нас також тому, що українці й сьогодні протистоять російській загрозі зі Сходу», – зазначив голова УІНП Антон Дробович.
Один з авторів виставки, історик, співавтор книги «Військо Української революції 1917-1921 років» Євген Пінак зауважив, що «кожен з банерів – це цеглинка, з яких ми будуємо нашу спільну національну пам’ять». А також висловив сподівання, що виставка спонукатиме своїх глядачів дізнаватися більше про її героїв.
Усі фото Лариси Лавренчук
«Можна узагальнити цей проєкт думкою про те, що об’єднання зусиль дає результат та веде до перемоги. Мені приємно, що останнім часом Український інститут національної пам’яті та Державна архівна служба реалізують спільні проєкти. Це дуже важливо, тому що політика національної пам’яті має базуватися на документальних джерелах. Архівісти не могли б без партнерів так якісно представити наявний архівний фонд. І навпаки УІНП не міг би без документальних свідчень з українських архівів зробити цю виставкою настільки переконливою», – сказав голова Державної архівної служби України Анатолій Хромов.
«У цій виставці багато архівних документів комуністичного тоталітарного режиму. Чому важливо, щоб ці виставки були публічними, щоб ці документи, світлини могли бачити всі охочі – тому що Росія станом на нині використовує фейки, пропаганду, напівтони, про які багато хто не знає, наскільки вони правдиві. Не знають не тільки тому, що не хочуть знати, а й тому, що не можуть, коли справді доступ до документів закритий. Тому наше завдання – робити історичні першоджерела якомога доступнішими для всіх», – зауважив директор Архіву національної пам’яті Ігор Кулик.
Автори виставки – Ярослав Файзулін, Євген Пінак, Максим Майоров. Над проєктом також працювали Оксана Женжера, Вікторія Мізерна, Павло Подобєд, Владислав Куценко.
Найближчим часом електронний варіант виставки буде у відкритому доступі. Також після відкриття у Києві планується показ стендів на території Польщі.
Історична довідка
Упродовж 1917-1921 українське державотворення розвивалося у різних формах, які існували паралельно або ж змінювали одна одну. З падінням монархії в Росії навесні 1917 представники українських політичних партій і громадських організацій заснували в Києві Українську Центральну Раду, головою якої обрали Михайла Грушевського. За неповні шість місяців Центральна Рада з громадської організації перетворилася на представницький орган українського руху і врешті – на парламент Української Народної Республіки. За цей час від вимог автономії й федералізму її члени перейшли на платформу незалежності України, яка була проголошена Четвертим Універсалом Центральної Ради від 9 (22 за новим стилем) січня 1918.
Однак переважно ліва за політичним спектром Рада подобалась не всім. 29 квітня 1918 Всеукраїнський хліборобський конгрес у Києві проголосив генерала Павла Скоропадського гетьманом всієї України. За активної підтримки німецьких та австро-угорських військ на території України на зміну УНР прийшла Українська Держава або Гетьманат.
Період Гетьманату був плідним етапом у розбудові держави. Не завжди ефективний революційний запал Центральної Ради намагались замінити ґрунтовною професійною працею. За цей час Рада Міністрів ухвалила близько 400 законів. Вагомих результатів досягли в освіті та культурі.
Утім, поразка Німеччини та Австро-Угорщини у Першій світовій війні, недолуга відмова від незалежності України заради федерації з «білою» Росією, провал аграрної реформи, яка розлютила селянство, каральні експедиції німецько-австрійських союзників та активна діяльність опозиції призвели до падіння Гетьманату.
У листопаді-грудні 1918 по всій Україні розгорнулося антигетьманське повстання, в підсумку якого гетьман Скоропадський зрікся влади. Відновилася Українська Народна Республіка, верховну владу в якій уособлювала Директорія УНР. Спочатку її очолював Володимир Винниченко, а пізніше – Симон Петлюра. Майже одночасно на українських землях Австро-Угорщини, що почала розпадатись, утворилася Українська Національна Рада на чолі з Євгеном Петрушевичем, яка приступила до розбудови Західно-Української Народної Республіки. У складних умовах війни з Польщею вона намагалась налагодити життя у спустошеній Першою світовою війною Галичині.
За Директорії відбулося розширення дипломатичних відносин УНР, розвинулася наука й культура. Одне з найвизначніших досягнень – проголошення Акта Злуки про об’єднання УНР і ЗУНР в єдиній соборній українській державі.
Однак на початку листопада 1918 на Західній Україні розпочалась війна з Польщею. За кілька тижнів у Севастополі та Одесі висадились французькі війська, що підтримували «білих» росіян. А в грудні 1918 без оголошення війни агресію проти УНР зі сходу розпочала радянська «червона» Росія. Мрією її керівництва була більшовицька революція в Європі, і найкоротший шлях до неї лежав через Україну.
За допомоги місцевих повстанців, спантеличених красивими більшовицькими гаслами, радянські війська швидко захопили значну частину України. Однак Директорія навіть у найважчих умовах без зовнішньої підтримки продовжувала збройну боротьбу. У кривавих боях українським військам та повстанцям, які сповна відчули різницю між більшовицькими гаслами та реальністю, вдалося зірвати спроби радянських військ пробитись до Центральної та Південної Європи у 1919.
Вперта боротьба українців проти радянської навали була однією з головних причин, чому УНР змогла домовитись про політичний та військовий союз з Польщею. Польське керівництво й особисто голова держави Юзеф Пілсудський розуміли, що в 1920 більшовики знову спробують захопити Європу – і Польща буде першою на шляху їхнього наступу.
Шлях до українсько-польського союзу не був легким. Попри наявність спільних інтересів, спір щодо приналежності Холмщини, Волині та Східної Галичини призвів до кривавого протистояння між поляками та українцями у 1918-1919. Лише витіснивши українські війська зі спірних територій, поляки погодились укласти перемир’я з Армією УНР, однак зберігали ворожий нейтралітет. Наприкінці листопада 1919 Армія УНР, в лавах якої лютувала епідемія тифу, виявилась затиснутою в «трикутнику смерті» між польськими, а також російськими «білими» та «червоними» військами. Не маючи надій на продовження регулярної боротьби, 6 грудня 1919 головні сили українського війська прорвалися з «трикутника смерті» та вирушили у похід ворожими тилами по Україні.
Тим часом відносини між Польщею та більшовицькою Росією погіршились, що схилило Варшаву до ідеї укласти політичний та військовий союз з УНР. Вже в лютому 1920 польська сторона неофіційно дозволила формувати на території Польщі дві українські стрілецькі дивізії. 21 квітня у Варшаві УНР і Польща уклали угоду, згідно з якою в обмін на союз УНР відмовлялася від Західної України. Умови Варшавської угоди критикують від моменту її укладання – але жодної альтернативи їй не було.
25 квітня 1920 польські й українські війська перейшли в наступ на Київ. А 5 травня головні сили Армії УНР повернулися з 1-го Зимового походу та з’єдналися з військом союзників. Під прикриттям польських військ Армія УНР змогла відпочити та провести реорганізацію. Крім того, Польща надала українським військовим вкрай необхідні зброю та постачання. На визволених територіях України відбувалося відновлення державного та військового апарату, що мали забезпечити надійний тил українському війську.
Але більшовики не дали Україні часу для розбудови держави та армії. Вже 26 травня 1920 розпочався контрнаступ «червоних» військ, головним «тараном» якого була 1-ша кінна армія. Плани радянського керівництва були грандіозні: прорватись через Польщу до охопленої революційним рухом Німеччини. Звідти більшовицька революція мала поширитися на всю Європу, а далі – й на весь світ. Однак спочатку треба було розбити польські та українські війська.
Під ударами «червоних» польські та українські сили були змушені відступити на захід, але їм вдалося уникнути розгрому. Армія УНР боронила південне крило польсько-українського фронту, відступаючи по черзі на лінії річок Збруч, Серет, Стрипа та Дністер, де наступ радянських військ нарешті вдалось затримати. Вперта оборона українських дивізій зв’язала значні сили ворога, які більшовицьке командування так і не змогло перекинути на львівський та варшавський напрямки.
16 серпня 1920 під Варшавою розпочався контрнаступ польських військ, який завершився блискучою перемогою Війська Польського. Радянське командування кинуло на допомогу 1-шу кінну армію. Але вміла оборона Замостя під керівництвом полковника Марка Безручка зв’язала «червону» кінноту й дала змогу польському командуванню підтягнути резерви. У битві під Замостям – Комаровим 27-31 серпня 1920 польські й українські підрозділи розбили 1-шу кінну армію.
Плани більшовиків щодо загальноєвропейської соціалістичної революції так і залишились на папері. У вересні польські та українські війська наступали на схід по всьому фронту. 21 вересня українські частини перейшли на східний берег ріки Збруч, опинившись на території, визнаній Варшавською угодою за УНР. Та попри успіх кампанії 1920, змучена війною Польща вирішила відмовитись від подальшої боротьби й уклала перемир’я з радянською Росією. УНР залишилась воювати з більшовиками сам на сам на невеликому клаптику Поділля.
10 листопада 1920 «червоні» переходять в наступ на Армію УНР. 11-12 листопада українські війська контратакують, однак, без успіху. 21 листопада 1920 після важких боїв останні частини Армії УНР перейшли через річку Збруч на контрольовану Польщею територію, де їх було роззброєно та інтерновано.
16 героїв виставки «1920: на захисті Європи від більшовизму» є лише малою, але яскравою часткою українських сил, які в 1920 мужньо протистояли більшовикам за вільну Україну та Європу.