Воєнне дитинство: як досвід дітей зробити частиною історії про війну

Саморобна іграшка, земля з парку в Луганську, татові військові рукавиці, ключі від квартири, куди неможливо повернутися, – все це артефакти Музею воєнного дитинства в Києві. Їх до колекції передали діти, чиї історії записала команда музею.

Київський Музей воєнного дитинства є частиною міжнародного проєкту, започаткованого в Боснії та Герцеговині у 2017 році. Українська команда працює з 2018-го і за цей час записала близько 500 інтервʼю з дітьми з України. Місія музею в тому, щоб діти, у чиє життя увірвалася російсько-українська війна, самі могли розповісти свої історії. Щоб голоси дітей і явище воєнного дитинства були частиною розповіді про цю війну.

Директорка Музею воєнного дитинства в Києві Світлана Осіпчук стала гостею сьомого випуску подкасту (На)памʼять.

З розмови з нею ви дізнаєтеся:

• як музей збирає і зберігає історії воєнного дитинства
• що робить команда музею, щоб це не був проєкт, де дорослі говорять про дітей і замість дітей
• як музей може бути не тільки місцем, де розповідають історію, а й простором, де працюють із травмою
• які зворушливі та навіть подекуди смішні речі діти передають у музей і що вони для них символізують

Ви можете послухати цей подкаст на різних подкастингових платформах та YouTube.

Нижче у текстовому форматі ділимося частиною розмови.

У фокусі музею – повсякденний досвід дітей під час війни

- Ми спеціально не питаємо про якісь екстремальні досвіди, не хочемо завдати повторної травми, – розповідає Світлана.

Записуючи спогади дітей про життя під час війни, дослідники музею просять їх передати до колекції предмет, який символізує ці спогади. Дитина може забрати свій предмет із колекції у будь-який час, якщо захоче.

Загалом бережне і людяне ставлення до дітей, щоб не травматизувати їх повторно та не обʼєктивізувати, – пріоритет для команди музею. Наприклад, на виставках ви не побачите портретів дітей, чиї речі там експонуються, й не прочитаєте їхніх біографій:

- Ми не хочемо викликати додаткових емоцій, не додаємо біографії, не кажемо, хто з цих дітей зараз живий. Ми просто представляємо історію, якою діти поділилися.

Що передають діти у колекцію музею?

Світлана розповідає, що серед артефактів про війну, як не парадоксально, є смішні речі. Чимало «їстівних», і для команди музею виклик, як їх зберегти. Після повномасштабного вторгнення в колекції зʼявилися сухпайки та інші військові атрибути, що їх дітям дають батьки, які служать у Збройних силах.

- Є багато різних спроб за допомогою мистецтва відрефлексувати те, що відбувається навколо, – малюнки, вироби з бісеру, аплікації, колажі. Тобто діти намагаються якось працювати з цим, висловитись, передати свої емоції. Безліч цих речей насправді вражають.

Один молодий хлопець із Луганська, який був змушений залишити місто майже одразу після окупації, розповів в інтерв’ю, що назбирав землі в парку Шевченка в Луганську – одному з найдорожчих для нього місць – на підтвердження його луганської ідентичності. І в якийсь момент він передав нам цю землю в колекцію.

«Глобальність повномасштабного вторгнення відчувається в тому, як його описують діти»

Першу виставку в Києві Музей воєнного дитинства відкрив у 2021 році. Тоді вона експонувалася в Музеї історії міста Києва, позаяк у Музею воєнного дитинства ще немає свого приміщення в Україні. До першої виставки увійшло 30 історій дітей із Криму, Донеччини, Луганщини.

- Тоді нам було дуже просто сформулювати ідею, про що перша виставка. Було відчуття, що суспільство загалом не заглиблене у події на cході України, що проти вимушено переміщених людей зі сходу чи Криму є певні упередження. Наша ідея була в тому, щоб привернути увагу до того, що дитинство під час війни має місце в Україні, – розповідає Світлана.

До кінця липня 2024 року в Національному музеї Тараса Шевченка триває нова виставка Музею воєнного дитинства, яка називається «Вийти з тіні»:

- Повномасштабне вторгнення в якомусь сенсі поглинуло попередні вісім років, і це зрозуміло, тому що це набагато інтенсивніший удар, набагато ширша травма. Тому наша нинішня виставка називається «Вийти з тіні» – хочеться розказати щільнішу історію, не роблячи розриву до 24 лютого 2022-го та після, розказати, яким було дитинство всі ці 10 років.

Світлана каже, що глобальність повномасштабного вторгнення відчувається в тому, як його описують діти. Якщо раніше в багатьох інтервʼю було присутнє відчуття ізольованості, зараз це досвід, який можна розділити з ширшим колом людей.

Як говорити з дітьми про війну?

Крім формування архіву свідчень та колекції артефактів, Музей воєнного дитинства проводить освітні події, воркшопи для дорослих і дітей. У фокусі цієї діяльності – робота з травмою. Світлана Осіпчук також є фахівчинею у сфері неформальної освіти і в роботі з потерпілими від травми та колективного насильства.

- Ми не говоримо дітям: «Розкажи про свій воєнний досвід», – розповідає вона. – Часто це активності, в яких немає ні слова про війну. Наприклад, у нас минулої осені був класний воркшоп, коли ми просили дітей за допомогою колажів зобразити своє відчуття безпеки. Наша мета – допомогти дітям буквально на трошки зростити свою агентність, дати відчуття контролю, відчуття можливості управляти своїм простором. Тобто щось намалювати, осмислити, написати. Але не втручатись у їхню рефлексію, а трошки їх підсилити. Дослідження показують, що ось такі речі допомагають дітям, зокрема, проходити травматичні ситуації.

Як будувати здорове суспільство після війни?

- Якомога більш здорове суспільство в цих умовах можна побудувати тільки тоді, коли ми досягнемо такого наративу про війну, який включатиме різні досвіди, – каже Світлана. – Тобто жодна інституція не узурпує пам'ять про війну. Коли людина знатиме, що її історія – вагома для цього суспільства, це якраз дасть суб'єктність, агентність й активність. Тобто я, умовно кажучи, коли розказую свою історію, хочу, щоб її прийняли – і тоді я буду знати, що в цьому суспільстві я можу одужати поруч з іншими й, одужавши, можу докласти якихось своїх знань, навичок до його розбудови в майбутньому.

 Ми бачимо на основі нашого архіву, що діти дуже опірні. Дуже важливо розуміти, що не треба бачити у них тільки жертв чи тільки маленьких героїв, які збирають донати, співають перед військовими і так далі. Між цими речами є дуже багато різних досвідів, і в цьому всьому діти дуже опірні. Це те, чому вони можуть навчити нас, дорослих.

***

Музей воєнного дитинства заохочує ділитися спогадами. Перший крок для цього – заповнити форму на сайті музею. Команда музею наголошує: часто діти думають, що якщо з ними не сталося чогось винятково трагічного, їхні історії не важливі. Але це не так.

Дізнайтеся більше, прослухавши подкаст.

Перейти на сторінку з іншими випусками