Пам’яті журналіста, десантника Юрія Лелявського

 

Завжди працював на передньому краї, висвітлюючи хід бойових дій

У цивільному житті Юрій Лелявський був професійним журналістом. Працював у різних виданнях та загальнонаціональних телеканалах. Готував репортажі з Криму та Донбасу. 

Вперше потрапив у полон 25 квітня 2014 року: бойовики «ДНР» схопили чоловіка у Слов’янську «за підозри у провокації». Силою відвели до міськвиконкому, коли знайшли у Юрія паспорт із львівською пропискою, та утримували 15 днів.

Удруге він потрапив у полон вже у «ЛНР» 23 липня 2014 року. Разом із священниками Юрій їхав висвітлювати їхню місіонерську діяльність на Луганщині. Вони заїхали на блокпост, який контролювався так званими ополченцями «ЛНР», але тут їх не затримали. Поїхали далі. 

А вже близько 22:30 на телефон його друга Владислава Якушева надійшло смс, в якому Юрій повідомив: «Везуть у Перевальськ. До Козіцина». Згодом стало відомо, що чоловік живий і перебуває в підвалі Луганської облдержадміністрації. А 8 жовтня 2014 року про його звільнення з полону в соціальній мережі повідомила сестра.

У спілкуванні з колегами та друзями Юрій зазначав, що поставився до того, що відбулось, як до позаштатної ситуації, які не рідко бувають на війні. Щоправда, ставлення до життя помітно змінилось. Почав цінувати спокійне мирне життя, радів звичайним дрібницям, розуміючи, що справжні цінності в малому.

«Думка піти в армію уперше з’явилась, коли на моїх очах відбулась анексія Криму: я туди приїхав як журналіст, і мені багато речей видавались дивовижними. Якісь "зелені чоловіки" походжають, ніби з фільму "Марс атакує" матеріалізувались. Наші кримські військові бази якісь "козаки війська Донського" блокують», − казав у інтерв’ю журналіст.

Розуміючи важливість інформаційної війни, Юрій призвався до лав Збройних Сил. Обіймав посаду начальника пресслужби та служби зв’язків з громадськістю 10-ї гірсько-штурмової бригади. Після повернення зі Сходу звільнився з лав ЗСУ та згодом повернувся до війська, тепер до лав 80-ї окремої десантно-штурмової бригади ДШВ.

«Я в першу чергу − офіцер, а вже потім — журналіст», - так говорив про себе капітан Юрій Лелявський.

Широкомасштабну збройну агресію РФ проти України зустрів на півдні країни, де вела бойові дії його військова частина. Юрій завжди працював на передньому краї, висвітлюючи хід бойових дій, одним із перших заходив до звільнених від противника українських населених пунктів.

Неодноразово здійснював зйомку бойової роботи десантно-штурмових, артилерійських, інженерно-саперних підрозділів, по декілька діб виконував завдання пліч-о-пліч із десантниками. За це його поважали у бригаді, а матеріали неодноразово були у вітчизняних та іноземних ЗМІ.

Капітан Лелявський на шпальтах АрміяInform писав: «У практичній десантній площині тепер із вдячністю згадую свого… викладача фізичного виховання. Якщо у школі бігати кроси здавалось таким собі завданням, то тепер, будучи десантником, усі сумніви в тому, що тіло треба гартувати з юності, − повністю розвіялися. Судіть самі: на передовій треба на собі постійно носити бронежилет, шолом, боєкомплект, як мінімум дві ручні гранати, автомат. А якщо марш чи переміщення, то треба ще на собі чи в руках перти ящики з патронами, міни й тому подібне».

В одному із останніх дописів у Фейсбуці військовий журналіст написав: «… Війни були завжди. Починались вони з різних причин, але переважно приводом до війни було бажання відібрати в когось його землю, майно, ресурси тощо… Утім, ще і в часи Середньовіччя сторона, яка почала збройну агресію проти сусідів… НЕ хизувалась «віджатим» майном і можливістю продовжувати подібні злочини… Так, захопивши чуже місто, крали, грабували, забирали, але старались про це не «світити». Навіть гітлерівці, вивозячи з України все, що вдавалось завантажити у вагони (чернозем, худобу, вугілля), і то особливо не рекламували свої "трофеї"… Не те, щоб соромились, ні, але і не хвалились таким способом поповнення бюджету рейху. Але російські окупанти, перевершили всіх рівнем свого цинізму, нахабства, і, головне, тим, що вони прямо пишаються тим, як грабують Україну. Пишаються, тварі… руській мір… Уже всім зрозуміло, що сучасна путінська росія, це − ДНО. Смердюче дно, яке загрожує інфекційними випарами всій Європі. Усьому світу».

Робота начальника служби зв’язків з громадськістю 80-ї окремої десантно-штурмової бригади ДШВ не обмежувалася воєнною справою і журналістикою. 

Під час комунікації із деякими представниками місцевого населенням Юрій часто використовував свої знання історії, аби вилікувати їх від «рускіх наративів». «І от тоді вчергове подумки знімаєш капелюха перед зусиллями своїх викладачів з історії, основ психології. Коли методично, доступно й поступово кожен "ватний" аргумент на кшталт "а от по телевізору казали" ти "рубаєш" науково підтвердженою інформацією. З джерелами, фактами, зафіксованими в наукових працях прикладами й датами», − згадував чоловік.

Честь і пам'ять!

Володимир Поліщук, Леонід Матюхін

Фото: Фейсбук-сторінка Командування Десантно-штурмових військ ЗС України

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform