Катування як спадок імперії: від СРСР до сучасної росії

26 червня відзначається Міжнародний день на підтримку жертв катувань. Із початком Війни за Незалежність склався довгий список злочинів, вчинених рф щодо українців, включаючи застосування тортур до представників українського спротиву в Криму в 2014 році, катування та масову страту полонених бійців «Азова», яких російські військові утримували у в’язниці в окупованому селищі Оленівка на Донеччині, масове вбивство українського цивільного населення в місті Буча, що супроводжувалося викраденнями, катуваннями, зґвалтуваннями, та безліч інших нелюдських вчинків країни-агресора.

У застосуванні тортур як «методу переконання» щодо інакодумців сучасна росія є спадкоємицею радянської комуністичної тоталітарної системи. Яскравий приклад – доля українського дисидента Василя Івановича Сірого, який народився 100 років тому, 4 квітня, у місті Кодима Одеської області. Як і більшість українських правозахисників, він був очевидцем Голодомору та свідком арештів громадян за політичними звинуваченнями. Від батьків та односельців чув моторошні перекази про розстріл більшовиками 156 місцевих мешканців за дві доби у 1920 році.

В.Сірий був учнем молодших класів, коли син розстріляного більшовиками мешканця Кодими прийшов у райком партії та на робочому місці застрелив першого секретаря. «Тоді всю Кодиму підняли, щоб усі йшли на похорон, і школу теж. А я тоді навчався десь у третьому класі. Молодші класи не брали на похорон, то я стояв коло школи, коли люди несли цей труп. Але всі знали, що робилося, і співчуваючих там практично не було, всі тільки вдавали», – розповідав Василь Іванович під час інтерв’ю у 2001 році правозахиснику Василю Овсієнку.

До приходу німців у 1941 році В. Сірий встиг закінчити 7 класів школи. До 1944 року жив під окупацією. Мобілізований до лав Червоної армії в 1944 році, потрапив у танкову частину. Під час проходження навчання, витягаючи танк, що провалився під кригу, сам впав у крижану воду й у важкому стані потрапив у госпіталь. Після виписки був скерований в артилерію, а по закінченню війни В. Сірого та інших військовослужбовців із його батальйону забрали до Москви у внутрішні війська. Дисидент відмовився від служби, заявивши: «Знайте: якщо ви мене направите в тюрму, я вночі відчиню ворота і розпущу всіх. Якщо пошлете кого-небудь із арештантів везти, то до першого рогу – і я його відпущу». Врешті В. Сірий був розподілений у місто Ногінськ в авіачастину, куди надходили літаки та запчастини по ленд-лізу.

Там прослужив до кінця 1950 року, ніяких звань не отримав, бо мав запис про відмову в особовій справі. Проте отримав дозвіл від командира відвідувати вечірню школу, й за час служби закінчив 8-й та 9-й класи. А після демобілізації, закінчивши 10-й клас, здійснив свою мрію – вступив до Одеського педагогічного інституту на географічний факультет, який закінчив у 1955 році. Для праці був скерований у рідний Кодимський район, спочатку в село Семенівку, де пропрацював два роки, а потім – у середню школу № 1 в місті Кодима.

Любив свою роботу, влаштовував туристичні походи й екскурсії – до Києва, до Криму й Карпат, у Ленінград, тільки не в Москву. Організовував листування школярів із дітьми з країн «соціалістичного табору», однак потім цю діяльність заборонили. В. Сірий був єдиним безпартійним у колективі серед вчителів-чоловіків. Користуючись цим вразливим місцем, новоприбулий другий секретар райкому Мервінський спробував влаштувати на посаду вчителя географії свою дружину, яка не мала педагогічної освіти. В. Сірий написав листа зі скаргою генеральному секретарю ЦК КПРС Л. Брежнєву та був поновлений на роботі. Але в розмовах із колегами свого ставлення до радянської влади не приховував, називав компартію непорядною. У 1969 році розпорядженням Одеського облвно В. Сірий був звільнений з посади вчителя, як сказано в документі, за те що мав антирадянські й антикомуністичні погляди, а росіян називав окупантами. Звинувачення означало також заборону на професію.

Свої погляди на радянську систему обурений вчитель виклав російською мовою на сторінках рукопису «Пагубность однопартийной системы и ее последствия», який планував передати для публікації за кордон. Назви глав книги говорять самі за себе: «Превосходство политического плюрализма над монизмом», «Страна Советов – страна контрастов», «Ленин без маски»… У книзі дисидент переповів історію розстрілів у Кодимі 1920 року, навів антилюдяні висловлювання В. Леніна, підписані ним документи про «червоний терор». Деякі правозахисники, опинившись у ситуації неможливості добитися справедливості, морально виснажені відчуттям безпорадності, ішли на відчайдушні вчинки. До самоспалення в людному місці як форми протесту проти порушення прав людини в СРСР вдалися дніпряни Василь Макух у 1968 році та Микола Береславський у 1969 році (останній, на щастя, невдало), уродженець Івано-Франківської області Олекса Гірник у 1978 році.

Василь Сірий натомість вирішив підпалити обком. Наближалося 22 квітня 1969 року – день народження «вождя світового пролетаріату». На Жовтневій площі біля пам’ятника В.Леніну будувалося нове приміщення Одеського обкому КПУ. Поруч лежала гора дерев’яних матеріалів – паркет, плінтуси, вікна, коробки. Сірий завантажив у свою машину «Запорожець» пальне, фітиль, саморобну бомбу. Планував під’їхати до заздалегідь підготовленого отвору в дерев’яній огорожі, дочекатися, коли демонстрація наближатиметься, а тоді «пустити півня» в обком. Але не встиг – його заарештували.

Василя Сірого звинуватили одразу за п’ятьма статтями Карного кодексу УРСР, серед яких – зрада Батьківщини. Одеський обласний суд спрямував чоловіка на експертизу до Всесоюзного науково-дослідного інституту загальної та судової психіатрії імені В. П. Сербського в Москві, де йому встановили діагноз – «шизофренія параноїдальної форми». За постановою суду 13 жовтня 1970 року Василь Сірий без визначеного терміну ув’язнення (!) був спрямований до Дніпропетровської обласної тюрми на вулиці Чичеріна, 101 (сучасна назва – Надії Алексєєнко), де два корпуси займала спецпсихлікарня. До кінця 1980-х у ній утримувалося понад 40 осіб з різних республік СРСР (зокрема Леонід Плющ, Анатолій Лупиніс, Микола Плахотнюк, Йосип Тереля та інші), чиїм єдиним «захворюванням» було інакомислення. У квітні 1979 року Василя Сірого перевели в Казанську спецпсихлікарню, де тримали три роки. У лютому 1983 року, незадовго до звільнення, перевели в Дніпропетровську психлікарню загального типу.

Загалом «лікування» тривало 13 років і 3 місяці. До політв’язня застосовували заборонені у світовій медицині ліки, зокрема уколи сульфазину, введення в інсулінову кому тощо. «Після уколу сульфазину (сєри) піднімається дуже висока температура, до 40 градусів – гориш, болі такі, що не можеш повернутися, і це раз за разом так», – описував тортури каральної психіатрії Василь Сірий. Вражають спогади його дружини Марії Дмитрівни (також уродженки Кодими), яка, самостійно дбаючи про двох дітей, знаходила час провідувати ув’язненого в лікарні чоловіка. «Коли я відвідувала його, то іноді я приходжу, а він звичайний, а іноді я приходила і його не впізнавала: у нього обличчя було квадратне, і навіть не можна сказати, що вдвічі, а десь учетверо більше, як воно звичайно повинно бути. Він не міг зі мною ні розмовляти, нічого, тільки – вибачте мені, що я вам усе детально розкажу, – він дивиться на мене, у нього сльози течуть і з рота в нього виділяється піна, як то у скаженої собаки... Отакого я його бачила не раз...» – згадувала пані Марія. Вижити в жахливих умовах спецпсихлікарні допомогло міцне здоров’я Василя Сірого, у якого в роду багато довгожителів.

Після звільнення чоловік активно включився в боротьбу за демократію, публікувався в газетах і журналах, балотувався до Верховної Ради України, багато років очолював Дніпропетровську організацію Всеукраїнського товариства політичних в'язнів та репресованих, брав участь у створенні інших обласних філій товариства. Помер Василь Іванович 7 листопада 2011 року, похований у Дніпрі.

Важливо зазначити, що звільнити Василя Сірого з в’язниці допомогла підтримка української діаспори в США, зокрема Ольги Шапки, Володимира Романюка та Олександра Скопа, які вимагали припинити тортури над політв’язнями в СРСР та надсилали листи підтримки ув’язненим. Дивовижним чином такі листи збереглися в архіві дніпрянина Дмитра Куценка, чий батько, Григорій Куценко, був оперуповноваженим 5-го відділу УКДБ по Дніпропетровській області. Зокрема, зберігся лист на підтримку дисидента Леоніда Плюща.

Рекомендуємо для перегляду фільм про каральну психіатрію «Ігрень», створений активістами ГО «САМ» із Дніпра. Вражаюча історія політв’язня Василя Сірого розповідається від першої особи.