Пам’яті Євгена Савченка (позивний «Джексон»)

Командир відділення ударних БпЛА ББС UMBRELLA 32-ї Сталевої бригади Євген Миколайович Савченко, позивний «Джексон», загинув 18 квітня 2025 року. Йому було 29. 

Для побратимів він був не просто фахівцем, а душею компанії та майстром вигадок, якими до останнього оберігав спокій рідних.

До великої війни Євген працював на «Новій пошті». Маючи диплом інженера телекомунікацій, він швидко опанував складну техніку у війську. У травні 2023-го  потрапив до підрозділу безпілотників. Пройшов Куп’янськ, Торецьк, Покровський напрямок. Але для батьків дуже довго він був не на війні.

«Пацани, тихо, я голосовуху записую!» — часто шикав він на побратимів під канонаду обстрілів. Своїм рідним Джексон розповів легенду: мовляв, поїхав на тривале навчання у Велику Британію. Щоб легенда виглядала правдиво, кума Євгена, яка справді була за кордоном, надсилала йому фото англійських краєвидів, а він пересилав їх батькам. 

«Чого мене немає на фото? Нам військовим суворо заборонено зніматися», - віджартовувався він.

У Джексона була алергія на цибулю. Побратим Рома «Пума», який зазвичай готував на екіпаж, завжди відкладав окрему порцію для Євгена, перш ніж додавати засмажку. Це був ритуал, який знали всі.

Якось у Торецьку, побратим Едуард зібрався зайти до Джексона в гості. Тільки-но йти на сусідню позицію — дзвінок: «Не йди!». Виявилося, що під час зльоту на мінування у дрона спрацювала система скиду, і Євген ненароком замінував власну злітну смугу.

«Та я зараз лопатою їх позбираю», — спокійно сказав Джексон. За пів години скинув відео: «пелюстки» зібрані, шлях чистий, можна пити каву.

Джексон разом із Ромою «Пумою» та Сашком «Гріном» стали першим і тривалий час єдиним екіпажем, який опанував Lucky Strike — важкі борти, що могли повертатися. Поки інші працювали одноразовими FPV, Джексон на «Лакічу» виконував ювелірну роботу: мінував дороги, возив гуманітарку оточеним піхотинцям, робив скиди. Хоча сам завжди рвався «мочити» ворога напряму. «Оце зараз відпрацюю і буду проситися назад на FPV, хочу більше результатів», — ділився він.

Його почуття гумору було водночас і зброєю, і ліками. Джексон обожнював підколювати напарника Сашка «Гріна», який був запеклим меломаном. Коли Джексон бачив, що друг не в настрої, починав «критикувати» якість звуку в його колонках. Одного разу Грін не витримав підколів, спересердя схопив свої дорогі колонки і жбурнув прямо в розпечену буржуйку. Наступного дня, звісно, замовили нові, але Джексон ще довго згадував той «теплий» звук.

Він умів «вимочити» таке, від чого всі спочатку хапалися за голови, а потім реготали. Якось Джексон так захотів відпочити від нескінченних виїздів, що сказав командуванню: «У мене весілля». Отримав десять днів відпустки. Коли ж побратими намагалися додзвонитися, щоб привітати «молодого», він довго не брав слухавку. Виявилося — поїхав просто побути в тиші, бо втомився. Потім, звісно, виправдовувався: «Більше не буду».

18 квітня 2025 року опівночі Євген разом із екіпажем готувався до планової заміни на позиціях. Ракетний удар забрав життя відразу кількох легенд підрозділу. 

Опізнання тіла затягнулося на довгі місяці. Виявилося те, чого не знав жоден із побратимів: Євген був прийомною дитиною. Через відсутність біологічного зв’язку з батьками ДНК-експертиза не давала результату. Матеріал довелося збирати з його особистих речей у київській квартирі. Лише через рік після загибелі родина та бригада змогли остаточно попрощатися з воїном.

«Я тоді навчав молодих на полігоні, — згадує побратим Едуард. — За день до того заїжджав до них у гості. Зранку ще хотів заскочити на каву, але подумав: хай пацани перед виходом трохи відпочинуть. Не заїхав... Увечері читаю про удар. Я знав, хто мав їхати на той виїзд. Набирав Джексона — а в трубці тиша. Сподіваєшся на диво, а чуєш тільки гудки. Питаю ротного: "Наші?". Відповідає: "Так"».

Два дні я не міг працювати. Коли ми всі зібралися — слова не йшли. Просто дивилися один одному в очі. Важко, коли йдуть такі люди, як Женя. Він був клеєм, який тримав нас усіх разом».

Євген Савченко залишиться в пам’яті «Сталевих» як воїн, чий сміх був гучнішим за вибухи, і як син, який до останньої миті оберігав материнське серце від жахів війни.

Нікого не забудемо. Нікому не пробачимо.

Вічна слава воїну-лицарю!

Іван Столячук

Фото надані 32 ОМБр

Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform.