Етичні засади правозахисного руху в Україні 60 – 80-х років ХХ століття
Етичні засади правозахисного руху в Україні 60 – 80-х років ХХ століття
Виступ Василя Овсієнка на Форумі правозахисних організацій України 27 квітня 2011 року
Панове правозахисники,
Звертаюся до Вас як член Спостережної Ради Української Гельсінської Спілки з прав людини (УГСПЛ) і як член Української Гельсінкської Групи (УГГ) з 18 листопада 1978 року, щоб нагадати, що правозахисний рух в Україні має глибоке коріння і добрі традиції.
Ідею прав людини українські мислителі висловлювали ще в ХІХ ст., у неявній формі вона стала важливою складовою частиною Конституції УНР 1918 року. Але рух, який свідомо поставив мету домагатися визнання прав людини державою, тобто узаконення прав людини – явище, що виникло тільки в 60-х рр., у період хрущовської “відлиги”. Оскільки “сталінська”, а потім “брежнєвська” Конституція СРСР містила низку статей, що проголошували свободу слова, зібрань, віросповідання тощо, то правозахисники намагалися використати цю обставину, вимагаючи дотримання Конституції. Згодом правозахисники все більше покликалися на міжнародні документи з прав людини.
Є така книжка: Данилюк Юрій, Бажан Олег. Опозиція в Україні (друга половина 50-х –80-і рр. ХХ ст.). – К.: Рідний край, 2000.– 616 с.. На її обкладинці зображено книжку з написом «Конституція». Вона розкололася від удару блискавки. Абсолютно хибна ідея. Як Ісус Христос прийшов не зруйнувати Закон, а виконати його (Матв. 5:17), так і правозахисники не руйнували, а захищали Закон від держави. По суті, нам і тепер доводиться робити те саме: захищати Закон від посягань держави.
Щоправда, перелік прав, які найчастіше порушуються тепер, дещо змінився. Так, тепер маємо свободу пересування (вільний виїзд з України і в’їзд до неї), більш-менш дотримується свобода об’єднань (створення громадських і політичних організацій), свобода слова: стань на белебені і мели, що хочеш, «і ніхто не поведе тебе в кайданах» (Т.Шевченко).
Коло правозахисників 60-х років – це молоді інтелігенти, що після масових сталінських репресій «наросли з малих худеньких матерів в саду порубанім» (М. Вінграновський). Це були люди різних світоглядних, філософських та політичних орієнтацій, але їх єднало прагнення вільно висловлювати свої погляди. У русі за права людини панувала висока культурна і моральна атмосфера, доброзичливість і співчуття, щирість, дружня любов та взаємна повага, зокрема, повага до таланту. Тому правозахисний рух в Україні об'єднав як низку течій (національно-визвольний рух, загальнодемократичний, релігійний, соціально-економічний або ж робітничий, боротьба за право на еміграцію), так і блискучу плеяду видатних Особистостей (Левко Лук’яненко, Іван Світличний, Михайло Горинь, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл, Оксана Мешко, Ніна Строката-Караванська, Василь Стус, Микола Руденко, Петро Григоренко, Мустафа Джемілєв, Йосиф Зісельс, Зіновій Красівський, Василь Романюк – майбутній Патріарх Володимир та інші). У ньому знаходили собі місце українці і євреї, віруючі різних конфесій і атеїсти, націоналісти й націонал-комуністи, соціал-демократи й анархісти. Вони ніколи не оголошували один одного ворогами, тому що в той час усім однаково потрібна була свобода, а державна незалежність України уявлялася ймовірним гарантом такої свободи. Вузьке було це коло. “Мало нас. Дрібнесенька щопта. Лише для молитов і всечекання” (В. Стус). Але воно засвідчило неперервність поривань українського народу до волі.
Щоб уникнути звинувачень у підпільній діяльності, правозахисники 60-х років не створювали документально оформлених організацій. Їхні осередки діяли на основі міжособистісних контактів (дружніх, родинних та професійних). Та це, однак, не врятувало їх від репресій. Бо, як висловився якось Євген Сверстюк, коли докупи сходиться так багато таких розумних, талановитих, славних людей, то щось із цього мало бути. Це розуміла і влада. Вона сама підштовхнула інакодумців від комунізму (можна сказати, дисидентів чи ревізіоністів) у стан своїх непримиренних ворогів, заарештувавши у серпні – вересні 1965 року десятки осіб. 21 особа була засуджена до невеликих – порівняно зі звичними сталінськими – термінів ув’язнення (найбільше – 6 років).
Ці не надто жорстокі репресії збудили інтерес суспільства до заарештованих і до проблем, які вони порушували. Здійнялася ціла хвиля протестів, було зібрано сотні підписів на підтримку заарештованих (тут відзначилася Ліна Костенко), виник термін “підписанці”. Це тепер збирання підписів – звична справа. А тоді за свій підпис доводилося відповідати втратою роботи і будь-яких життєвих перспектив. Під судами у Львові натовпи скандували “Слава!”, підсудним кидали квіти. Такі дії мали вже характер організованого правозахисного руху. Під кінець 60-х років самвидав фактично став організаційною інфраструктурою руху опору, особливо з появою журналу “Український вісник” (1970-72, редактор В. Чорновіл).
Першим відкритим протестом проти арештів був виступ Івана Дзюби 4 вересня 1965 року на перегляді фільму “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова в кінотеатрі “Україна” в Києві. Його підтримали В’ячеслав Чорновіл, а Василь Стус несподівано закликав устати тих, хто проти відродження сталінізму. Наслідки вставання відомі: виключення з інститутів, з аспірантури, звільнення з роботи, заборона на будь-яке оприлюднення творів, а згодом і арешти.
Зважмо: у Москві перша велика демонстрація на захист прав людини відбулася 5 грудня 1965 року на площі Маяковського.
Арештанти 1965 року принесли в політичні табори новий дух. Вони налагодили вихід інформації з зон про факти порушення прав людини. Відтоді вся історія концтаборів – це протести проти нелюдських умов утримання, боротьба за елементарні людські права політв’язнів, пошуки способів передати на волю інформацію про цю боротьбу – з великим ризиком бути додатково покараним. Бо жодна акція протесту, в тому числі страйки, тривалі голодівки, не досягала позитивного результату, якщо протестуючих не підтримували закордонні правозахисні організації чи зарубіжні політики, якщо про них не говорили закордонні радіостанції. Це воістину драматична і героїчна історія, пов’язана зі стражданнями як самих в’язнів, так і їхніх родин, проте рідко хто з них уклякав на коліна. Поняття “в’язень сумління” набуло реального змісту: кожен міг вийти на волю достроково, потоптавши власне сумління, тобто написавши “покаянну” заяву, виказавши все про себе та інших людей, доносячи на ближнього. Але таких «покаянців» були одиниці. Треба віддати належне КГБ: кадри в концтабори воно відбирало високоякісні. Не те, що в сталінські часи: «Вали кулём, а там разберём». Сили духу в’язням сумління додавала моральна підтримка вільного світу, української діяспори, наявність у концтаборах визнаних моральних авторитетів – останніх із повстанців УПА, 25-літників, які були також учасниками повстань політв’язнів на початку 50-х рр. З ними молодше покоління швидко порозумілося. Тут сиділи представники інших поневолених народів, в очах яких українці мали заслужену репутацію найстійкіших борців за волю.
Починаючи з 12 січня 1972 року в Україні було заарештовано близько ста осіб, проведено сотні обшуків, тисячі людей були стероризовані допитами як свідки, викинуті з роботи, з вузів. Цього разу майже всі провідні діячі дістали максимальний реченець – 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання. Найупертіші, хто не давав ніяких показів, були запроторені до психіятричок. Вони опинилися у найтяжчому – абсолютно безправному (гірше смерти!) – становищі.
Суспільна атмосфера, на відміну від 1965 року, була гнітючою. Юридично кримінальні, але “засуджені за особливо небезпечні державні злочини”, правозахисники розгорнули боротьбу за Статус політв’язня. Оскільки влада реагувала на вироблений 1974 року проект Статусу політв’язня лише додатковими репресіями, то з 1975 року в’язні почали переходити на нього явочним порядком: страйкували, оголошували голодівки з приводу позбавлення побачень, зривали нашивку з прізвищем, відмовлялися носити табірний одяг (відома “холодовка”: сиділи в карцерах в одній білизні). Окремі в’язні сумління проводили в карцерах, приміщеннях камерного типу (ПКТ), на тюремному режимі, голодуючи, ледве не половину свого терміну (наприклад, Вячеслав Чорновіл, Василь Лісовий, Василь Стус, Зорян Попадюк). Зразки героїчної стійкости демонстрували жінки-політв’язні Стефанія Шабатура, Надія Світлична, Ірина Калинець – адже перед ними були живі приклади оунівок-підпільниць Ірини Сеник, Оксани Попович, які були вже ув’язнені вдруге, 25-літниць Катерини Зарицької, Дарки Гусяк, Галини Пальчак.
На початку 70-х рр. голодівками протесту й заявами відзначали День радянського політв’язня 30 жовтня, День українського політв’язня 12 січня (арешти 1972 року), День пам’яті жертв червоного терору 5 вересня (декрет Совнаркому 1918 року), День прав людини 10 грудня.
У табірній боротьбі проти спільного ворога визрівала справжня міжнаціональна солідарність. У спільних акціях протесту брали участь громади українців, євреїв, вірменів, литовців, естонців, латвійців, молдаван, грузинів, російських демократів. Добре це засвідчив у книжці “Українські силуети” Михайло Хейфец. Цей досвід і ця особиста дружба дуже пригодилися в кінці 80-х років для руйнування всім осоружної “Імперії Зла”.
Влада була впевнена, що після “покосу” 1972 року не матиме ніякого клопоту років 10 – 15. Підписуючи 1 серпня 1975 року Прикінцевий акт НБСЄ, брежнєвське керівництво зовсім не збиралося його дотримуватися. Але оскільки цей Акт прирівнювався до національного законодавства, то його підписання означало, що відкриваються юридичні можливості легально і цілком законно боротися з порушеннями прав людини, опираючись на внутрішнє і міжнародне право. Першими це збагнули московські правозахисники. З ініціятиви професора Юрія Орлова 12 травня 1976 року вони створили Московську громадську групу сприяння виконанню Гельсінкських угод. Правозахисники, за висловом Андрія Амальрика, вчинили революційний переворот у свідомості стероризованого за попередні десятиліття населення: у невільній країні вони почали поводитися як вільні люди. Вони завимагали визнання прав людини державою, тобто їх узаконення, і явочним порядком почали здійснювати конституційні права (свободу слова, друку, демонстрацій, асоціяцій та ін.), тобто розуміти закони так, як вони написані.
Другою, за ініціятивою письменника і філософа Миколи Руденка, 9 листопада 1976 року була створена Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод. Гельсінкський рух швидко став міжнародним: 25.11.1976 Гельсінкська група була створена в Литві, 14.01. 1977 – в Грузії, 1.04. – у Вірменії. Ще з вересня 1976 в Польщі діяв Комітет захисту робітників, перетворений пізніше на Комітет громадського захисту, у січні 1977 – група “Хартія-
Отже, брежнєвське керівництво жорстоко прорахувалося: у суспільстві після десятиліть постійних “чисток” усе-таки знайшлися люди, які зважилися відкрито викривати фальш і облудність режиму, збираючи й обнародуючи факти порушень прав людини. Їхня жертовність та відданість своїм ідеалам засвідчила: у суспільстві з’явилася незалежна громадська думка. Усе, що ще було живого в Україні, потягнулось до Гельсінкської групи. Це вперше по десятиліттях репресій така нечисленна українська інтеліґенція організувалася і заговорила на увесь світ про неволю і безправ'я свого народу. У цьому розумінні Гельсінкський рух був для України куди важливішим, ніж для народів, які мали свою державність, тому він у нас виявився в 70 – 80-х роках найстійкішим.
У правозахисників не було ілюзій, що влада дозволить відкрито відстоювати права людей, покликаючись на Гельсінкський акт. Вони знали, що ризикують волею і навіть життями. Але вони керувалися міркуваннями вищого ґатунку: потрібно захистити спільноту, жертвуючи собою. Окрім того, що найчастіше мова йшла про елементарну людську гідність конкретних людей (із суми якої, власне, і складається честь народу), це був також далекоглядний політичний розрахунок: звернути увагу світової громадськости на стан з правами людини в Україні і з її допомогою напирати на владу з метою домогтися лібералізації цієї влади, що розширило би плацдарм для подальшого наступу на тоталітарну колоніяльну систему з метою зруйнувати її.
Середовище Української Гельсінкської Групи виявилося досить широким і героїчно стійким. Це колишні політв'язні, їхні друзі й родичі, це молоді люди, які не хотіли більше задихатися в атмосфері офіційної брехливої ідеології. ЦК КПРС і його “бойовий авангард” – КДБ – були розгублені. Адже їм хотілося зберегти “людське обличчя” перед світом. Проте вони не витримали і в черговий раз явили світові свій справжній лик: вдалися до випробуваних методів – арештів найактивніших, залякувань і вигнань із роботи, з інститутів усіх співчуваючих і підозрілих.
У 1978 – 1980 р. були репресовані майже всі члени-засновники Групи, зазвичай давали 10 р. особливого (камерного) режиму, 5 р. заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Але на їхнє місце зі впертою одержимістю йшли нові й нові люди. Вступ до Групи в кожному випадку був свідомим актом хоробрости й жертовности: адже оголошений її член тримався на волі лічені тижні чи місяці.
Авторський колектив, яким вважала себе Група, виявився надзвичайно продуктивним: за три перші роки, працюючи в умовах постійного ризику, він створив сотні висококваліфікованих, скрупульозно вивірених і добре зредагованих правозахисних документів, які склали б кілька томів. Це десятки Меморандумів та Інформбюлетнів про порушення прав конкретних людей.
З 1979 року КГБ розгорнуло проти Групи справжню війну. Репресії проти причетних до неї набули мафіозного характеру. Україною прокотилася хвиля карних процесів проти правозахисників за цинічно сфабрикованими справами: “дармоїдство” (Петро Вінс), “опір міліції” (Василь Овсієнко, Юрій Литвин), “хуліганство” (Вадим Смогитель, Василь Долішній), “спроба зґвалтування” (Микола Горбаль, Вячеслав Чорновіл), “порушення пашпортного режиму” (Василь Стрільців), “незаконне зберігання зброї” (Петро Розумний), “виготовлення, зберігання і збут наркотиків” (Василь Січко, Ярослав Лесів). Україна стала свого роду полігоном КГБ, де випробовувалися найбрутальніші методи. Причетних до Групи били невідомі чи міліція (Петра Вінса, Юрія Литвина, Василя Долішнього), жінкам погрожували зґвалтуванням (Ользі Гейко), підкидалися документи (Михайлові Гориню), за захист рідних ув’язнювали дружин (та ж Ольга Гейко-Матусевич, Раїса Руденко), матерів (76-літню Оксану Мешко). Ніхто з членів Групи не виходив на волю: незадовго до звільнення, а то й у день звільнення жертві фабрикували нову справу (Василь Овсієнко, Юрій Литвин, Микола Горбаль, Василь і Петро Січки, Ярослав Лесів, Іван Сокульський, Ольга Гейко, Василь Барладяну). Тільки такими методами на початку 80-х років удалося фактично припинити діяльність Групи. Захоплює хоробрість українських жінок – Оксани Мешко, Ольги Гейко, Оксани Попович, Надії Світличної, Ірини Сеник, Ніни Строкатої, Стефанії Шабатури, Раїси Руденко, які до кінця витерпіли неволю в нелюдських умовах і зберегли свої душі незаплямованими. А ті жінки, які залишилися у “великій зоні”, були опорою й підтримкою в'язнів.
Усього в Групу за час її існування вступила 41 особа. (Крім них, УГГ 1982 року поповнилася двома іноземними членами – естонець Март Ніклус і литовець Вікторас Пяткус, а в кінці 1987 року в неї було кооптовано ще шістьох). 24 з 41 були засуджені у зв'язку з членством у Групі. Вони відбули в концтаборах, в'язницях, психіятричках, на засланні понад 170 років. Загалом же на страсному рахунку 39 членів Групи – понад 550 років неволі. Група розплатилися п'ятьма життями: Михайло Мельник наклав на себе руки 9.03. 1979 напередодні неминучого арешту. Чотири в'язні табору особливого режиму ВС-389/36 (сел.. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.) загинули у неволі: Олекса Тихий 5.05. 1984, Юрій Литвин 4.09. 1984, Валерій Марченко 7.10. 1984 і Василь Стус 4.09. 1985.
Ще 23 вересня 1981 року, у доповіді на 13-му Національному з'їзді Американської асоціяції сприяння славістичним дослідженням у м. Пасіфік-Ґров відомий дослідник політичної думки Іван Лисяк-Рудницький відзначив:
“...підтверджена фактами значущість українських дисидентів не викликає сумнівів. Жертовність цих хоробрих чоловіків і жінок свідчить про незламний дух української нації. Їхня боротьба за людські й національні права узгоджується з тенденцією світового загальнолюдського поступу в дусі свободи. Українські дисиденти вірять, що правда свободи переможе. Тим, кому пощастило жити у вільних країнах, не личить вірити менше”.
До такого висновку підштовхує піднесений стиль більшості документів Групи, що відзначила в 1981 році й Ніна Строката в післяслові до видання Інформбюлетенів.
Сила і величезна моральна перевага українських правозахисників над режимом полягали в тому, що вони не стали підпільниками, а підписували документи своїми іменами, відкрито демонстрували леґалізм, апелюючи до радянського закону і міжнародних правових документів, підписаних СРСР.
Українські правозахисники мали заслужену повагу й моральну підтримку в демократичному світі. 1978 року лідери Московської, Української і Литовської гельсінкських груп були висунуті на здобуття Нобелівської премії миру. Московська Гельсінкська група припинила свою діяльність у вересні 1982, бо одні її члени були ув’язнені, інші викинуті за кордон. Українським правозахисникам був один шлях – у концтабори. Майже всі будучи в неволі, вони твердо вирішили не здаватися. З сорока трьох тільки один Олесь Бердник покаявся після 5 років ув’язнення і був звільнений у квітні 1984. Хай Бог простить за таке порівняння: один з 12 учнів Ісуса Христа був зрадник…
Як тільки в період “гласности” й “перебудови” перші гельсінкці опинилися на волі, вони відновили правозахисну діяльність і стали сіллю, розчиною багатьох правозахисних і політичних організацій, які разом з іншими чинниками привели Україну до незалежності, де відкрилася можливість побудувати правове суспільство, яке відповідатиме як волелюбному духові українського народу, так і букві міжнародних правових актів.
Живемо в такий час, коли слід нагадати зі Святого Письма: «Ви ще не змагались до крови…» (Послання до євреїв, 12:4). Не знати, які випробування чекають нас. Але я певен, що нинішнє покоління правозахисників володіє тими ж чеснотами, що й попередники.
Повніше про правозахисний рух в Україні:
http://archive.khpg.org/index.php?id=1204026181
http://samborska.wordpress.com/2009/06/21/