Методичні матеріали Українського інституту національної пам’яті щодо безбар’єрності у меморіалізації Війни за Незалежність України

Одним із пріоритетів державної політики національної пам’яті Українського народу як такого, що спрямований на створення правових, організаційних, економічних умов і гарантій відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу, дослідження та популяризацію історії України для формування спільного розуміння минулого шляхом відновлення та збереження національної пам’яті та зміцнення єдності Українського народу є меморіалізація Війни за Незалежність України.

Зміст

Меморіалізація: актуальність, різноманіття форм і напрямів

Суспільна і громадянська безбар’єрність: чому це важливо

Рекомендації щодо вшанування пам’яті захисників та захисниць України з урахуванням вимог до створення безбар’єрного простору в Україні 

Безбар’єрність у спілкуванні з ветеранами, їхніми родинами, родинами загиблих, зниклих безвісти, ВПО, особами з інвалідністю

Меморіалізація: актуальність, різноманіття форм і напрямів

Російська збройна агресія проти України, яка розпочалася з неоголошених і прихованих вторгнень на територію України підрозділів збройних сил та інших силових відомств Російської Федерації, тимчасової окупації 19 лютого 2014 року Російською Федерацією об’єктів нафтогазовидобування в межах континентального шельфу України, 20 лютого 2014-го окупацією Автономної Республіки Крим і міста Севастополя, а з березня того ж року тривала у формі організації та підтримки терористичної діяльності на сході та півдні України і застосування гібридних методів (економічний тиск, дипломатичний шантаж, дезінформація, пропаганда), 24 лютого 2022 року переросла в повномасштабне збройне вторгнення на суверенну територію України.

Велика кількість жертв російської агресії серед військових і цивільних, як і потужний масовий спротив українців є визначальними для пам’яті про війну. Крім того, меморіалізація Війни за Незалежність України є також важливим чинником формування суспільного імунітету проти порушень прав людини, відновлення справедливості, гарантування неповторення злочинів і порушення прав та понесених втрат у межах правосуддя перехідного періоду, спрямованого на подолання наслідків російської збройної агресії та встановлення стійкого миру.

Колосальний суспільний запит на увічнення та збереження пам’яті про учасників, жертв та події новітньої війни з Росією активізував розвиток різноманітних ініціатив та проєктів меморіалізації на державному, локальному та індивідуальному рівнях. 

Інститут пропонує розглядати меморіалізацію Війни за Незалежність не лише як встановлення пам’ятників чи інших меморіальних об’єктів, а й як комплексний, тривалий процес увічнення пам’яті, що має різні форми і напрями, зокрема: 

- упорядкування, збереження та заснування місць пам'яті, присвячених захисникам, захисницям, жертвам і подіям війни;

- створення музеїв та тематичних експозицій, меморіальних комплексів;

- присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій, пов'язаних із війною; 

- створення мартирологів, книг пам’яті, інших видань, збирання та публікація історій захисників і захисниць, жертв і потерпілих від війни, запис і збереження усних свідчень про війну; сприяння проведенню наукових та краєзнавчих досліджень тощо;

- встановлення пам’ятних дат, пов’язаних із Війною за Незалежність;

- реалізація меморіальних мистецьких, освітніх, інформаційних проєктів і кампаній, соціальних ініціатив;

- забезпечення проведення за сприяння держави пошукової роботи з метою встановлення імен загиблих і тих, хто зник безвісти, перепоховання останків захисників, захисниць і жертв війни, які загинули під час війни;

- сприяння всебічному дослідженню історії війни, відображенню подій війни, її жертв і потерпілих, діянь захисників, захисниць у творах літератури і мистецтва, в освітніх та інформаційних проєктах, соціальних ініціативах тощо;

- недопущення фальсифікації історії війни у наукових дослідженнях, навчально-методичній літературі, підручниках, медіа, публічних виступах представників державних органів, органів місцевого самоврядування, посадових осіб.

- проведення комеморативних заходів. 

Важливо також зауважити, що меморіалізувати слід не лише загиблих захисників і захисниць України, а й цивільних учасників і жертв, що сприятиме популяризації досвіду національного спротиву та героїзму, виробленню нової культури пам’яті і подоланню воєнної травми.

Суспільна і громадянська безбар’єрність: чому це важливо

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14 квітня 2021 року № 366-р (у редакції розпорядження КМУ від 25 березня 2025 року № 294-р) в Україні ухвалена Національна стратегія із створення безбар’єрного простору на період до 2030 року (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/366-2021-%D1%80#Text). 

Стратегія фокусується на створенні умов для безбар’єрності для всіх груп населення до різних сфер життєдіяльності. До нерозв’язаних проблем у цій сфері повномасштабна війна РФ проти України додала нові виклики і масштаби завдань щодо забезпечення доступності, під якою мається на увазі рівний доступ до об’єктів фізичного оточення, транспорту, інформації та зв’язку, інформаційно-комунікаційних технологій і систем, а також до інших об’єктів та послуг у міському та сільському середовищі.

Тож Стратегія передбачає такі напрями реалізації політики у сфері безбар’єрності: фізична, інформаційна, цифрова, освітня, економічна, суспільна та громадянська. 

Суспільна та громадянська безбар’єрність розглядається як забезпечення рівних можливостей участі всіх людей, їх об’єднань та окремих суспільних груп у житті територіальних громад та держави, рівний доступ до суспільно-політичного та культурного життя, сприятливе середовище для фізичного розвитку та самореалізації, а також інклюзивне середовище як передумова для участі у всіх формах суспільного життя та громадської активності.

Іншими словами, йдеться не так про фізичну доступність, як про  включення різних груп до соціального життя і прийняття рішень, залученість територіальних громад і громадськості до планування та реалізації комеморативних практик, створення інклюзивного середовища взаємної поваги та довіри між різними суспільними групами і всередині груп та інші можливості соціальної залученості та партисипації, які запобігають нерівності та зниженню довіри до держави. 

Основними критеріями суспільної та громадянської безбар’єрності є: 

- рівні можливості (створення таких умов, що кожен громадянин може впливати на життя громади та країни, реалізовувати свої права та обов'язки); 

- залученість до життя громади (реалізоване право вільно висловлювати думку, участь у суспільних процесах і прийнятті рішень; 

- наявність вільного простору (усунення фізичних, інформаційних та соціальних бар'єрів, які перешкоджають пересуванню і взаємодії людей; 

- активна громадянська позиція (виховання свідомих громадян, які знають свої права, розуміють відповідальність і прагнуть позитивних змін).

Критерії суспільної та громадянської безбар’єрності цілком стосуються увічнення пам’яті про війну, оскільки меморіалізація – це про залученість усього суспільства. Тому щоб максимально забезпечити діалог і співтворення у процесі меморіалізації, коли кожен і кожна зможуть вплинути на процеси і прийняття рішень, Інститут розробив і запропонував державним органам влади, місцевого самоврядування, територіальним громадам та їх активістам принципи увічнення пам’яті про Війну за Незалежність України (https://uinp.gov.ua/memorializaciya/9-pryncypiv-memorializaciyi-yakoyu-mozhe-buty-pamyat-pro-viynu). 

Як підходи до меморіалізації вони повною мірою відповідають критеріям Національної стратегії із створення безбар’єрного простору в Україні на період до 2030 року. Тут також згадаємо, що принципи пройшли широке обговорення в колі експертів, громадськості, середовищі військових, аби стати коректними і зваженими орієнтирами для налагодження діалогу про співтворення місць пам’яті про війну, її героїв і учасників.

Таким чином, вшанування пам’яті про Війну за Незалежність має бути комплексною та інклюзивною, охоплювати пам’ять про полеглих воїнів, цивільних жертв та живих учасників спротиву – волонтерів, медиків, енергетиків, пожежних, працівників комунальних та інших служб, у тому числі на тимчасово окупованих територіях. Меморіалізація повинна враховувати цінності та традиції тих середовищ, де вона реалізується, і базуватися на реальних фактах, свідченнях і документах, уникаючи радянських методів героїзації та псевдопафосу. Започатковуючи та плануючи проєкти з меморіалізації, слід спиратися на розмаїття форм і напрямів можливої роботи, зокрема, крім перейменування вулиць, меморіальних секторів на кладовищах, встановлення пам’ятних дошок і знаків, творення нових меморіалів, оновлення музеїв або експозицій, також провадити документування усних історій, створення архівів свідчень, віртуальних музеїв, онлайн-платформ тощо.

Рекомендації щодо вшанування пам’яті захисників та захисниць України з урахуванням вимог до створення безбар’єрного простору в Україні 

Важливо усвідомлювати, що сам процес меморіалізації має допомагати суспільству переосмислити травму війни, подолати її та сприяти національному примиренню і досягненню консенсусу довкола питань пам’яті. 

Саме тому Інститут пропонує під час планування, підготовки і проведення комеморативних заходів враховувати такі рекомендації щодо безбар’єрності.

Перше і чи не найголовніше – важливо домовлятися. Для цього конче необхідно проводити відкриті публічні обговорення, скажімо, громадські дебати, консультації, слухання, опитування, нехай навіть в онлайн форматі (особливо на територіях із високим рівнем небезпеки або в релокованих громадах). Адже тут йдеться не про форму, а про суть – поінформувати широкий загал про намір створення проєкту, обговорити його тематику, місце, форму, зміст та інші питання. Може таке статися, що перші зустрічі будуть не дуже конструктивними, стихійними та надмірно емоційними, а то й конфліктними. Тоді доведеться збиратися не один раз, доки дискусії стануть більш організованими та раціональними, а отже приведуть до бажаного результату та продемонструють, що меморіалізація може бути не лише об’єктом, а й процесом колективного осмислення.

Оскільки кожна людина повинна мати безбар’єрний доступ до всіх об’єктів соціальної інфраструктури, то для створення умов безбар’єрності на наявних чи новостворених об’єктах меморіалізацї слід докласти максмальних зусиль щодо фізичної доступності цих об’єктів для маломобільних людей. Тут мають бути задіяні різні інструменти. Зокрема, пониження бордюрів і облаштування пандусів, оснащення інформаційних стендів чи електронних ресурсів відповідними інтерфейсами, тактильними плитками та дублювання інформації шрифтом Брайля для людей з інвалідністю по зору, текстуальними рішеннями для людей із порушенням слуху, якщо проєкт має аудіосупровід, доступні сайти, які можна використовувати без мишки; туалети, адаптовані для людей на кріслах колісних; розміщення важливої інформації на зручній висоті – з урахуванням дітей та людей невисокого зросту. Якщо ті приміщення неможливо адаптувати під потреби всіх груп, тоді варто уникати проведення на них комеморативних заходів, враховуючи, що до участі в них можуть долучитися батьки – люди старшого віку, побратими, які отримали інвалідність, та інші.

Якщо в громаді планується створення пам’ятників або меморіалів, то доцільно провести конкурс проєктів, передбачивши для громадськості участь у журі та голосування. Тоді орган місцевого самоврядування уникне можливих звинувачень у поверховому імітаційному залученні зацікавлених сторін, обмеженні їх участі інформуванням і формальними процедурами без надання інструментів реального впливу. 

Під час проведення конкурсу проєктів звертайте увагу, щоб нові об’єкти не містили бар’єрів, як наприклад, високі ґанки вхідних груп, бордюри, вузькі сходи, дверні прорізи та коридори, обмеження простору для пандусів тощо. 

У взаємодії з громадою слід врахувати, що не всі люди однаково обізнані з сучасними формами та напрямами меморіалізації, тож під час обговорення та прийняття рішень вони можуть тяжіти до застарілих практик, відомих лекал (зазвичай поширених радянських пам’ятників). Аби запобігти цьому, рекомендуємо подбати про просвіту громадян щодо сучасної мови пам’ятання. З цією метою доцільно проводити зустрічі з експертами та фахівцями, обмінюватися позитивним і негативним досвідом із представниками інших територіальних громад, організовувати відкриті лекції, круглі столи з питань, пов’язаних із майбутнім публічним простором. 

Сповідуючи підхід шанобливого ставлення до гідності жертв, наголошуємо на неприпустимості їх приниження, маніпуляції, експлуатації в будь-яких проявах. Також не слід знеособлювати жертв на догоду представлення їх кількості або масштабності злочинів. Місця пам’яті та заходи з увічнення замість узагальнення мають розкривати індивідуальні долі конкретних людей, утверджуючи цим самим цінність людського життя. Тож недоречними будуть дегуманізуючі практики, надмірна мілітаризація публічного чи символічного простору. 

Водночас інформування про Війну за Незалежність України та її меморіалізація повинні базуватися на достовірних фактах. Чесність є невід’ємною умовою збереження гідності та справедливості щодо осіб та спільнот у процесі меморіалізації. Так само неприпустима “експлуатація” пам’яті про війну на догоду політичним інтересам або акціям. Пам’ять має об’єднувати суспільство. 

Для уникнення монополізації пам’яті, коли більшість програм і меморіальних об’єктів присвячена загиблим військовим, до офіційного простору вшанування слід включати якомога більше різних досвідів, щоб з нашої памʼяті про війну не зник спротив цивільних осіб, волонтерів, підпільників на тимчасово окупованих територіях. З цих самих мотивів не варто свідомо перебільшувати, глорифікувати бойові дії, зосереджуватися лише на цифрах втрат і жертв. Доречно звертатися також до представлення порятунку природи, екосистем, культурної спадщини, енергетичної інфраструктури, стратегій виживання в умовах окупації або блокади, що наблизить проєкт до умов конкретної громади та забезпечить його унікальність у масштабах країни. 

Окремої уваги заслуговує тема залучення дітей до меморіальних практик. З одного боку, ця робота є вагомим чинником патріотичного виховання, а з іншого – є ризик, що вона може звестися до формалізму, неосмисленого відтворення певних ритуалів без їх пояснення. Також слідуючи підходу “не нашкодь” і “мінімізуй ризики ретравматизації”, під час підготовки та проведення комеморативних заходів із дітьми необхідно враховувати вікові особливості сприйняття інформації та емоційної реакції на неї.

Спеціального акценту потребує гендерна інклюзивність у меморіалізації війни. Про визнання рівноправної участі десятків тисяч жінок, які долучилися до руху спротиву, волонтерської діяльності, безпосередньої служби в Силах безпеки та оборони, мають свідчити використання фемінітивів у назвах – пам’ятників, топонімів, проєктів, програм. Такі формулювання, як “захисники та захисниці”, “парамедикині”, будуть важливими для посилення видимості жіночого досвіду війни та фіксації його, зокрема у сфері оборони та публічній пам’яті. 

Безбар’єрність стосується також мови спілкування, зокрема, на заходах, пов’язаних із меморіалізацією.

Недискримінаційна мова – це мова, позбавлена упереджень, стереотипів та образливих висловлювань. Її головною ознакою є фрази або вирази, в яких на першому місці людина та її гідність, а не риси чи особливості. Наприклад, коли ми говоримо «інвалід», «візочник», «людина з вадами», то знеособлюємо людину, зводимо її особистість до однієї характеристики. Натомість коректно сказати «людина з інвалідністю». Неправильно казати «сліпий», «глухий», «психічно хворий», «ампутант», а коректно – «людина з порушенням зору», «людина з порушенням слуху», «людина з психічними порушеннями» (не вадами!), «людина з ампутованою верхньою/нижньою кінцівкою». Замість «колясочник» або «прикутий до візка» слід вживати «людина, яка користується кріслом колісним».

Безбар’єрність у спілкуванні з ветеранами, їхніми родинами, родинами загиблих, зниклих безвісти, ВПО, особами з інвалідністю

Повага до ветеранської спільноти, культура шани до учасників та учасниць війни – це також одна із складових меморіалізації. Залучення ветеранів і ветеранок Cектору безпеки та оборони України до меморіалізації є важливим з багатьох причин. По-перше, вони мають досвід, який повинен бути зафіксованим для наступних поколінь, адже обізнаність широкого загалу із подіями війни та їх наслідками сприятиме кращому усвідомленню екзистенційного характеру цих подій. 

 По-друге, повага до ветеранської спільноти, культура шани до учасників та учасниць війни є також складовою меморіалізації. Ветеранські організації та фонди можуть стати надійними партнерами у справах з облаштування меморіальних місць, проведення комемораційних заходів тощо. Зрештою, участь захисників і захисниць в акціях важлива ще й для їхньої інтеграції у цивільне життя. 

Для безбар’єрної взаємодії з ветеранами, їхніми родинами, родинами загиблих, зниклих безвісти, внутрішньо переміщеними особами важливим чинником є створення атмосфери довіри. Важливо підбирати в команду для роботи з вразливими категоріями громадян людей, здатних на емпатію, які мають відповідний власний або професійний досвід. Адже ці категорії громадян потребують особливої психологічної підтримки, поваги та уваги. Для тих, хто працює з людьми в умовах війни, кризи та соціальної вразливості, рекомендуємо пройти спеціальний Курс «Травмоінформованість у часи змін (https://howareu.com/travmoinformovanyi-pidkhid), що є складовою Національної програми психічного здоров’я «Ти як?», розробленої за участі Координаційного центру з психічного здоровʼя Кабінету Міністрів України.

Необхідність особливої психологічної підтримки зумовлена внутрішніми бар’єрами-страхами, що виникли через завдану війною травму: це страх знецінення, страх, що тебе не зрозуміють, страх здатися неадекватним, страх постійної ретравматизації. Саме тому від людей, які працюють із вразливими категоріями громадян, повинен надходити чіткий сигнал: «мені є до тебе діло, мені не байдуже, як ти». Добре, коли в команді є психолог, що має досвід роботи з травмою.

Однак, щоб військові відвідали захід, починати варто із коректного запрошення. Передусім – висловити повагу й особисту щиру зацікавленість у тому, щоб людина прийшла, завітала на дійство. Також необхідно розповісти про захід, яка роль гостя на ньому, що саме від нього потрібно. Якщо ветеран / ветеранка прийняли запрошення, то радимо вам ретельніше ознайомитися з його / її біографією, детально продумати формат зустрічі та взаємодії, обміркувати запитання до гостя, передбачити можливі нюанси. Так, кризова психологиня Тетяна Єрмолаєва слушно наголошує: “У взаємодії з травмованими людьми, особливо, які зазнали незворотних втрат, або рідні яких зникли безвісти, потрібно бути готовим до проявів з їхнього боку агресії, звинувачень, емоцій, сліз і це нормально”. Для таких випадків існують спеціальні словесні формули, які доцільно вживати. Наприклад, до членів родини тих, хто опинився в російському полоні, можна сказати: «Насправді, я вам дуже співчуваю, бо дуже важко жити так, у невизначеності, пошуки ведуться, але також не все залежить від української сторони, тому нам залишається тільки чекати». Таких людей потрібно переспрямовувати на психологів, які можуть вислухати розповідь людини про те, про що вона ні з ким не може вільно говорити, не оцінюючи її, не жахаючись її сліз, та допомогти їй навчитися жити з невизначеністю втрати. 

Також радимо наостанок заходу неодмінно надати змогу відрефлексувати – і учасникам, і герою / героїні. А після заходу – підтримувати спілкування та партнерські стосунки, шукати можливість залучати ветеранів і ветеранок до інших проєктів, акцій, заходів.

Люди часто уникають спілкування з тими, хто втратив близьких, бо не знають, як із ними спілкуватись, як підтримати, які слова підібрати, щоб не зробити боляче. Але насправді тактика уникання контакту працює навпаки: людина з утратою опиняється в ізоляції, сам-на-сам зі своїм горем. Проте є деякі фрази (наприклад: «я вас розумію»), які схожі на слова підтримки, але насправді зовсім не полегшують страждання, тому психологи радять їх уникати: неможливо зрозуміти біль конкретної втрати, можна лише сказати про свій досвід, якщо такий є. 

З тим найбільшим болем, на якому зосереджена увага людини, без фахової психологічної підготовки неможливо допомогти. Але можна допомогти конкретними діями або порадами у вирішенні конкретних питань, у тому числі пов’язаних із меморіалізацією. 

У спілкуванні з людиною, що зазнала втрати, в жодному разі не можна порівнювати її горе з горем іншої людини, бо такі «утішання» сприймаються як знецінення (наприклад, якщо загинула дитина, але в родині є інші діти, не можна казати: «Тобі легше, є люди, в яких була лише одна дитина…»). Слід розуміти, що в кожного свій біль і досвід. Він не більший і не менший. Він інакший. Мірятися горем – деструктивна практика. Важливо, щоб цей біль не став зануреним і глибоким, а переріс у дії та силу.