«Ті, хто творить історію»: до Дня Героїв відбулася зустріч із сучасними героями російсько-української війни.
Нові часи народжують нових героїв і нове ставлення до таких понять, як героїзм, мужність, подвиг. Радянська пропаганда культивувала образ героя, який обов'язково мав ефектно загинути: кинутися з гранатами під танк чи на амбразуру кулемета, стати на повний зріст під кулями, підірвати себе гранатою чи пустити кулю в лоб, щоб не здатися в полон. Сучасна ж війна показує, що іноді набагато більше потрібно мужності, витримки і кмітливості, щоб вижити і врятувати побратимів. І в цьому є справжній героїзм.
Про це йшлося під час тематичної зустрічі «Герої сучасності. Подвиги тих, хто творить історію», яка напередодні Дня Героїв відбулася в Інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану. Спікерами стали справжні герої, кавалери найвищих державних нагород, серед яких – зірка Героя України, які представляли різні напрямки Сил оборони: розвідку, сили безпілотних систем, авіацію, протиповітряну оборону, піхоту. Зустріч організували за ініціативи Українського інституту національної пам’яті та Національного музею Революції Гідності.
День Героїв було започатковано в 1941 році на ІІ Великому Зборі ОУН на честь трьох видатних українців, які загинули в травні: Симона Петлюри, Євгена Коновальця та Миколи Міхновського. І те, що ми поряд із ними нині згадуємо сучасних захисників, які розпочали нову сторінку боротьби з Революції Гідності, з Небесної Сотні, свідчить про тяглість нашої боротьби.
Про це нагадала керівниця освітнього відділу Музею Майдану Наталя Дараган. Одним з учасників Революції Гідності був і Микола Микитенко, який з Майдану пішов на війну і в складі Батальйону імені Кульчицького брав участь у боях за Слов'янськ та на горі Карачун, був поранений, але знову повернувся на передову. 10 жовтня 2020 року, на знак протесту проти відведення військ з лінії оборони, він вчинив акт самоспалення. «Тому що героїзм – це не лише бити ворога. Це і за будь-яких обставин лишатися вірним собі, своїм принципам і цінностям», – зазначила модераторка зустрічі Наталка Позняк-Хоменко з Українського інституту національної пам'яті.
Справу батька продовжила його донька Юлія Микитенко, яка стала однією зі спікерок зустрічі. Вона розповіла про жінок в армії і про свою боротьбу разом з посестрами з жіночого ветеранського руху за те, щоб із «Невидимого батальйону» (саме так називали жінок в армії, яким іще десять років тому неможливо було обіймати бойові посади, і вони, будучи кулеметницями, снайперками, розвідницями, рахувалися кухарками, діловодами, завідувачками бань) стати повноправною бойовою одиницею. Вдягнувши військову форму в 21 рік, Юлія побувала і командиром взводу розвідки, і виховницею Київського військового ліцею імені Богуна, а нині очолює жіночий підрозділ аеророзвідки. А ще вона – кавалер ордена «За мужність» ІІІ ступеня та лицар ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. За словами Юлії, головна мотивація захищати свою землю – це любов до тих, кого захищаєш, і віра у свою справу.
Говорили і про героїчні міфи, які допомагають повірити в краще, але часом бувають далекими від правди. Один з таких міфів – про невловимого «Привида Києва», який у лютому-березні 2022 року збивав ворожі літаки в небі над столицею. Що насправді відбувалося в ті дні, розповів один із причетних до народження цього міфу, командир ескадрильї 39-ї бригади тактичної авіації Андрій Онуфрак. За його словами, справжній героїзм – це чітке виконання поставлених завдань, часто на межі людських зусиль. І «Привид Києва» – це злагоджена робота біля двох десятків льотчиків, які тоді зробили практично неможливе: захистили столицю і тим самим зберегли Україну.
Про зміну усвідомлення власної сили і можливостей — від благання до світової спільноти закрити небо над Україною на початку 2022-го до понад 90% збиття ворожих «шахедів» і ракет та зацікавленості партнерів нашими дронами-перехоплювачами — говорив і Герой України, командир зенітно-ракетного дивізіону 96-ї зенітної ракетної бригади Сергій Побережець. На його думку, українська армія нині — одна з найпрофесійніших та найефективніших, і єдине, чого не вистачає, — це достатньої кількості ракет для іноземних комплексів.
Найбільше вразив виступ Олександри Давиденко, кулеметниці батальйону «Свобода» бригади «Рубіж», першої жінки — Героя України в лавах НГУ, яка розповіла про будні піхоти, коли доводиться виживати в нереальних умовах по 3–4, а то й більше місяців; про взаємопідтримку і плече побратима; про війну, яка змінюється практично щогодини; про те, як їй вдалося обманути ворога і вивести з позиції двох контужених побратимів; і про десятки тих, хто, можливо, були більшими героями за неї, але ніхто про це не дізнається, бо вони назавжди лишилися на полі бою, заплативши за свою свободу найвищу ціну.
«Моє щастя в тому, що я вижила в умовах, коли шансів вижити практично не було. І коли мені вручали орден, я не відчувала нічого. Бо перед очима стояли обличчя побратимів, які не вижили, а тому не змогли розповісти про себе. І знаєте, скільки таких? Моя Зірка Героя... Так, вона заслужена. Але вона не тільки моя. Вона — кожного з тих, хто стояв поруч з нами, хто так само тримав оборону – і не повернувся. Ця нагорода — величезна відповідальність, в першу чергу — перед ними», — зазначила Олександра.
Усі зійшлися на думці, що найменше, що ми можемо зробити, — зберегти пам'ять про героїв і зберегти Україну. Режисер, а нині — начальник 1-го Центру інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутних військ ЗСУ Тарас Ткаченко представив трейлер свого нового проєкту — документальної стрічки «12. Землі Героїв» про 12 Героїв України, які отримали це високе звання за життя. «На жаль, їх уже лишилося одинадцять. Це війна. Тому треба поспішати цінувати наших героїв за життя, бо невідомо, що нас чекає завтра», — сказав режисер. У прокат на широкі екрани стрічка вийде у вересні цього року.