1906 – народився Іван Багряний, письменник
1906, 2 жовтня у місті Охтирка на Сумщині родині муляра Павла Петровича Лозов'яги та Євдокії Іванівни Кривуші, яка походила із заможного селянського роду, народився Іван Багряний (справжнє ім’я Іван Павлович Лозов’ягін) – поет, прозаїк, публіцист, політв'язень.
Лозов'яги – давній український рід, який совєтська влада намагалася русифікувати, змінивши на «Лозов'ягіни». У 1920 році просто на Іванових очах посеред родинного обійстя більшовики вбили його 92-річного дідуся та дядька, який брав участь в Українській революції. Цей спогад пізніше увійде в один з найвідоміших романів письменника – «Сад Гетсиманський».
У молоді роки Багряний працював на цукроварні, складачем у друкарні, викладав малювання в Охтирській колонії для безпритульних і сиріт. У 1924 року вступив до Охтирської філії організації селянських письменників «Плуг». У 1925-му ілюстрував газету «Червоний кордон» у Кам'янці-Подільському, того ж таки року вийшов із комсомолу. Працював на шахтах Донбасу, побував у Криму та на Кубані, щоб, за власним висловом, «збагатитися враженнями». Деякий час навчався в Київському художньому інституті, який не закінчив через фінансову скруту та політичну неблагонадійність.
Входив до опозиційного літературного об’єднання «МАРС» («Майстерня революційного слова»), його твори нещадно критикувалися за принципову українську позицію. Віршована поема «Ave Maria» (1929) була заборонена цензурою, а історичний роман у віршах «Скелька» (1930) спричинив звинувачення «в проведенні контрреволюційної агітації». 16 квітня 1932-го заарештований. Провів 11 місяців в одиночній камері внутрішньої тюрми ГПУ, засуджений на три роки заслання на далекий Схід, звідки намагався втекти, але був спійманий. За спробу втечі отримав новий термін (ще 3 роки).
Після повернення, 16 червня 1938-го заарештований вдруге – цього разу за «участь у націоналістичній контрреволюційній організації». Обвинувальний вирок не підписав і після двох років в’язниці (83 дні провів у камері смертників) восени 1940-го через брак доказів був випущений на волю. Пережите описав в автобіографічному романі «Сад Гетсиманський» (1950) – творі, що на два десятиліття випередив знаменитий «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина.
Під час німецько-радянської війни переїхав у Галичину, приєднується до українського підпілля. Працював у референтурі пропаганди, брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради, розробляв програмові документи. Написав романи «Тигролови» («Звіролови»), «Люба», поему «Гуляй-Поле».
В 1945-му емігрував до Німеччини. Його памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» (1946) набув великого розголосу і став одним із тих документів, що змінили на Заході ставлення до проблеми «переміщених осіб». Редагував газету «Українські вісті», заснував Українську революційно-демократичну партію (1948), був головою виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР. Виступав за консолідацію українського патріотичного руху.
Помер 25 серпня 1963-го в Новому Ульмі (Німеччина). Незадовго перед тим висувався на Нобелівську премію з літератури.
«Я повернуся до своєї Вітчизни з міліонами своїх братів і сестер, що перебувають тут в Європі і там по Сибірських концентратах, тоді, коли тоталітарна більшовицька система буде знесена так, як гітлерівська. Коли НКВД піде вслід за Гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький. Коли нам – Українському Народові – буде повернено право на свободу і незалежність в ім’я християнства і справедливості».
Іван Багряний. «Чому я не хочу вертатися до СРСР?»
