Пам’яті добровольця Олександра Коваленка
У перші дні повномасштабної війни харків’янин долучився до бригади територіальної оборони.
На момент загибелі чоловіку було 48 років. Довгий час він працював водієм на різних підприємствах.
"Я родом із Чернігівської області, а Сашко – з Харкова. Познайомилися в Одесі, де обоє працювали. Скоро одружилися. Виховали донечку. Останні роки він був водієм у газовидобувній компанії. Мав багато друзів. Люди тягнулися до нього, бо він завжди був щирим. Був чудовим і люблячим батьком. Доньці було 19, коли він загинув, це був шок…", – розповідає дружина Марина.
Найбільшим захопленням Олександра була риболовля, на яку змалку брав донечку, а також автомобілі.
"У нас була дача на березі озера, то для нього найкращий відпочинок проходив там. Він ходив на хижака – щуку, сома! Стільки снастей, човен! А машини – я не знаю, скільки поміняв. Йому подобалося ремонтувати, щоб зробити "ластівку", руки мав золоті",– ділиться Марина.
За кілька місяців до вторгнення РФ Олександра викликали на військові збори.
"Свого часу він проходив строкову службу, вона почалася ще у радянській армії, а завершувалася вже в незалежній Україні. Його армійська спеціальність – радист. Тож його викликали на збори. Два тижні вони навчалися, тренувалися. Коли почалося вторгнення, чоловік перебував у відрядженні на Сумщині, і щойно йому вдалося дістатися Харкова – поїхав на збірний пункт. Я не знала, що це за місце. Через день туди – за наведенням – прилетіли дві ракети", – говорить жінка.
Це був удар по тодішньому штабу 113-ї бригади територіальної оборони. На момент атаки частина людей перебувала на позиціях, але в пункті постійної дислокації залишалися ще близько 50 людей, 14 із них загинули та ще близько 30 – дістали поранення різного ступеню тяжкості.
Наслідки удару по штабу 113-ї бригади тероборони
Марина з донькою цього не знали: через російський наступ на Харків і постійні обстріли вони поїхали на захід країни до друзів.
"Зв’язок із чоловіком зник. Близько двох місяців я його шукала, бо ніхто нам не повідомив, що трапилося. Ми не знали, в якій військовій частині він був. Куди тільки не телефонували. Це ще був час такого хаосу, сум’яття… Зрештою донька згадала про шеврон, який чоловік привіз зі зборів, і ми звернулися в бригаду ТрО. Так і знайшли Сашу… Я поїхала до Харкова. Місто обстрілювали страшенно, діставала артилерія – опізнавала по фото…", – згадує дружина.
Виявилося, що Олександра, як і ще багатьох загиблих у Харкові в перші місяці повномасштабної війни, поховали у траншеях на 18-му міському цвинтарі – без зазначення особистих даних. Згодом, після розголосу та суспільного резонансу, було звільнено директора міського КП "Ритуал", а міський голова Ігор Терехов заявив, що почнеться процес перепоховання.
"Мені дали номер, і я разом із друзями-військовими поїхала на кладовище. Найголовніше – ми його знайшли… Я, наша донька, Сашина мати, друзі знаємо, де він, і що трапилося. Він став на захист країни, бо не міг інакше, хоч я просила почекати. Він сказав: "Ні, я йду". Дуже шкода, що не встиг хоч парочку окупантів на той світ відправити", – говорить Марина.
Щороку на місці удару відбувається акція памʼяті: військові та рідні вшановують загиблих добровольців і полеглих під час повномасштабного вторгнення бійців бригади.
Честь і шана Олександру Коваленку та всім Героям!
Юлія Байрачна
Фото надані Мариною Коваленко, 113-ї бригади тероборони ЗСУ, Нацспротив. Харківщина та В'ячеслава Мадієвського
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform