Пам’яті оператора-радіотелефоніста Віктора Марфіна
Розбирався в людях і був душею компанії.
Оператор-радіотелефоніст взводу зв'язку 1-го механізованого батальйону 32-ї Сталевої бригади, штаб-сержант Віктор Марфін загинув 5 жовтня 2026 року на Донеччині. Йому назавжди залишиться 56 років.
Віктор народився 5 січня 1970 року в мальовничому селі Клембівка на Вінниччині. Його життя завжди було тісно пов’язане з технікою та людьми. У 1989 році закінчив Київський військово-морський технікум зв'язку, де здобув фах із радіозв'язку та радіомовлення. Після цього три роки відслужив на Тихоокеанському флоті.
Після демобілізації повернувся в рідне село. Спочатку працював наладчиком електрообладнання на місцевій фабриці вишивки, згодом обіймав посаду начальника військово-облікового столу в сільраді. Але найбільше односельці запам'ятали його підприємницький хист і надзвичайну комунікабельність.
«Ще в 90-ті він з друзями тримали в селі свій бар. Згодом мав квіткову крамничку в селищі Томашпіль. Ви можете собі уявити людину, яка мала дві точки, наскільки він був комунікабельним і мав хист до спілкування? Кафе було місцем збору всіх людей. Туди приходили не просто відпочити, а поспілкуватися, вирішити якісь свої проблеми. Він нікому не відмовляв і ніколи не конфліктував», - згадує побратим Віктора, старший солдат Михайло.
Згодом Віктор із сім'єю переїхав до Києва. Син Віталій вступив до Академії муніципального управління (а згодом закінчував магістратуру ТНУ імені В. Вернадського). Нині він захищає Україну в лавах ЗСУ як офіцер однієї з бригад тактичної авіації.
Перед повномасштабним вторгненням РФ Віктор працював у «Київспецтрансі», тішився успіхам сина.
Усе змінила велика війна. 12 січня 2023 року чоловіка мобілізували. Він потрапив до новоствореної 32-ї ОМБр, проходив військове злагодження, згодом поїхав з бригадою на навчання до Німеччини. Як досвідчений фахівець він підтвердив свою спеціальність у Полтавській школі зв'язківців, отримав відповідний сертифікат.
Для молодих бійців Віктор миттєво став батьком і наставником. Побратим Михайло згадує їхні перші дні у січні 2023 року:
«Ми всі були, як сліпі котенята, не знали нічого. А Марфін був дуже яскравий, "радушний" чоловік. Він на пару днів раніше прибув на точку формування і вже все знав: де їдальня, до кого звернутися. Він служив у морфлоті, тож одразу показав нам, як бронежилети пакуються, як плитоноску оформити, як працюють швидкоскиди. Душа компанії. Певний період він був у нас взводним — налагодив службу, побут, розбирався і в людях, і в документах. Все було на найвищому рівні».
Умілі руки Віктора рятували підрозділ у будь-яких умовах. Він ідеально знався на електриці. Хоч би де базувалися зв’язківці — на КСП, у бліндажах чи покинутих хатах — він елементарно забезпечував усе світлом і живленням. Розбирався в бензопилах та електростанціях.
«Це було настільки стабільно професійно, що здавалося, ніби нічого й не трапляється, бо він завжди був поруч. Треба зробити? Вітя пішов і зробив. Питань не виникало, - продовжує Михайло. - Стояли якось у Курилівці, знімали хату, там ріс виноград. Ніхто не хотів ним займатися, а Вітя надавив виноградного соку, забезпечував нас усіх ще й вітамінами».
Свій останній бойовий наказ штаб-сержант Марфін виконував на Покровському напрямку. Він мав розгорнути й обслуговувати радіоретранслятор.
Віктор сам обрав зручну висоту, облаштував і обжив бліндаж, налагодив апаратуру. Згодом до нього на позицію підтягнулися пілоти дронів, адже місцевість була ідеальною для їхньої роботи, а поруч із Марфіним завжди було надійно. Як кажуть побратими, він співпрацював із пілотами, допомагав їм усім чим міг — і це зайвий раз доводило, якою світлою та відкритою людиною він був.
Фатальний удар стався 5 жовтня 2026 року о 18:25. Під час виконання бойового завдання позицію накрив ворожий FPV-дрон. Спочатку штаб-сержант вважався зниклим безвісти. Лише наступного дня, 6 жовтня, о 17:20 засобами наземного роботизованого комплексу (НРК) побратимам вдалося успішно евакуювати тіло полеглого Героя.
13 жовтня 2026 року із Віктором Марфіним попрощалися у рідній Клембівці.
Чоловік не ховався від труднощів. Він давав зв'язок там, де здавалося, що ефір мовчить назавжди, і ніс світло туди, куди приходила темрява війни. Він віддав своє життя, захищаючи вільну Україну та майбутнє своєї онучки, яка народилася у 2025 році.
Вічна слава Воїну!
Іван Столячук
Фото: 32 ОМБр, Молодіжний театр в Чернігові
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform