1943 - бій УПА з нацистами в Загорові

11-12 вересня 1943 року у с. Новий Загорів на Волині відбувся великий бій чоти УПА із нацистами.

Із документів УПА про бій в Загорові.

10 вересня 1943 року чота особливого призначення Української повстанської армії під керівництвом "Берези" (Антона Марцинюка) у кількості 44 повстанців розмістилася на постій у дерев’яному приміщенні школи біля монастиря Різдва Пресвятої Богородиці в селі Новий Загорів Локачинського району Волинської області. Удосвіта 11 вересня, близько 5-ї години,  повстанські дозори зауважили, що до села з двох напрямків рухаються криті брезентом вантажні автомашини з нацистами. Повстанці по тривозі зайняли вогневі позиції, які було облаштовано довкола монастиря у травні того ж року під час спільного вишколу упівців та сільської самооборони. 

Дехто з чоти свого часу служили у Війську Польському і вже у 1939 році воювали проти нацистів. Дехто отримав від ОУН завдання від початку окупації  записалися до української допоміжної поліції в Горохові. Звідти навесні 1943-го, під час нападу на місто повстанського відділу Олексія Брися (на псевдо Остап), організовано перейшли в УПА. Загалом у складі чоти до початку бою було 44 вояки, до яких перед самим боєм долучився зв’язковий Андрій Бурачинський (Черешенко). Усі вояки були вже випробуваними у бойових діях, добре володіли зброєю.

У 1943-му на Волині від весни до пізньої осені тривали масові каральні акції гітлерівців, спрямовані на придушення руху опору. Тому в цьому регіоні окупанти тримали достатньо військової потуги. На ту пору загальне керівництво каральними акціями на Волині здійснював опергруппенфюрер СС, генерал поліції Еріх фон дем Бах. До проведення каральної акції в Новому Загорові були залучені також підрозділи польської допоміжної поліції, що її створили гітлерівці після переходу української допоміжної поліції в УПА. Чисельність залучених до бою карателів переважала повстанську чоту вдесятеро, за іншими свідченнями сягала тисячі осіб. Щоправда достовірних даних щодо цих тверджень не виявлено. 

За однією з версій про прихід чоти у Новий Загорів окупантам повідомив місцевий селянин Архип Калиш (ліквідований пізніше Службою безпеки ОУН). Він розказав про це полякам із відділу допоміжної поліції, які охороняли гуральню на фільварку у селі Конюхи неподалік від Нового Загорова. Але цілком імовірно, що трагічні для повстанської чоти події зумовила контррозвідка НКВС, що винищувала українських патріотів руками гітлерівців, таким чином відвертаючи увагу окупантів від ковпаківців, які після розгрому в Карпатах пробиралися малими групами на схід.

Приблизно до полудня 11 вересня повстанці трималися в окопах. Завдяки рельєфним особливостям місцевості укріплення виявилися надзвичайно зручними для оборони. Навіть попри меншу чисельність повстанців надавали їм перевагу над ворогом. За свідченнями, саме на початку бою ворог, котрий сподівався заскочити повстанців зненацька і не очікував на злагоджений опір, зазнав чи не найбільших втрат. Мешканці Нового Загорова розповідали, що своїх поранених та вбитих карателі відправляли автівками в місця  дислокації їхніх підрозділів. Натомість вантажівками привозили їм підмогу. Збільшувалися втрати і в повстанських рядах.

Першим серед українських вояків загинув уродженець села Скобелка Горохівського району Іван Книш, котрий в чоті був кухарем. Удосвіта він пішов до знайомої вже сільської хати по молоко і потрапив під обстріл. Від кулі снайпера незабаром поліг уродженець села Квасів Горохівського району, кулеметник Іван Майко (Славко). 

Коли на полі бою з'явилися танки, повстанці зайняли оборону в стінах Різдво-Богородицького храму та колишнього монастиря. Після полудня захисники пережили авіаційне бомбардування, яке їм вдалося зірвати хитрощами: за допомогою сигнальних ракет вони спрямували ворожі бомби на окопи, в яких знаходилися карателі. Наступ ворога затримався, адже нацисти були приголомшені таким розвитком подій. До того ж, втративши одну танкетку від підриву, ворожа бронетехніка більше не ризикувала під’їжджати близько до стін монастиря. 

Будівля колишнього монастиря у с. Новий Загорів.

Бій продовжувався. Коли звечоріло, нацисти підпалили найближчі до монастиря сільські садиби і при світлі пожеж продовжували обстріл.

Пізнього вечора 11 вересня двоє легкопоранених повстанців – Петро Коцюба (Грізний) та Федір Бабій (Макаренко), які добре володіли німецькою мовою, за наказом чотового Берези пробралися крізь вороже кільце. Вони планували організувати удар по ворогові ззовні, але зреалізувати не змогли.

Близько півночі несподівано для всіх застрелився Береза. Відповіді чому так сталося досі немає. Можливо спонукав до самогубства грипс (таємна записка) від командира «Сосенка», що його перед самісіньким боєм приніс у чоту із «Січі» і віддав заступникові командира чоти Андрій Бурачинський. Можливо Сосенко відмінив свій попередній наказ, виконуючи який, чота мала дислокуватися в Новому Загорові. Але склалося так, що грипса чотовий зразу не прочитав, а коли прочитав після кількох годин втратного для чоти бою, якого міг уникнути, то збагнув, що сталося невиправне. Відчуваючи провину він виніс сам собі смертний вирок. За свідченням Захара Грибка, з того ж пістолета застрелився, стоячи над тілом Берези, його заступник, уродженець нинішнього селища Мар’янівка Горохівського району Михайло Ліщук. Командування чотою прийняв її політвихователь Гива (за деякими припущеннями– уродженець села Підбереззя Горохівського району Михайло Іщук, хоч достеменно ім’я та прізвище Гиви встановити не вдалось).

Удосвіта 12 вересня повстанці, які не були поранені, пішли на прорив і вийшли з оточення. Вояки, котрі через поранення прориватися не могли, забезпечили їм прикриття і продовжували утримувати монастир. З ними залишився рідний брат Михайла Ліщука Григорій, котрий іти на прорив не схотів і поліг смертю героя, та двоє інших повстанців, які, коли закінчилися набої, сховалися в монастирському льоху.

Карателі вступили у монастирські мури лише близько полудня 12 вересня.  Було зрозуміло, що якась частина українських вояків із оточення вийшла, і це відбирало у карателів відчуття перемоги. Вони були розлючені тим, що так довго не могли здолати опору жменьки відважних, та ще й частину їх випустили з непробивного, здавалося, кільця. Серед загиблих повстанців, що їх знесли під північну стіну храму, побачили одного з простріленими грудьми і в німецькій формі. Його повісили біля храму. З усіх вояків, котрі були у складі чоти, німецьку форму носив лише один – який походить з села Скобелка Степан Хринюк (Терен). 

Загалом чота втратила в тому бою 29 вояків. У ніч із 12 на 13 вересня, всупереч забороні окупаційної влади, новозагорівські селяни поховали їх поряд із храмом.
16 осіб зі складу чоти вийшли з бою живими. Про втрати карателів із найбільшим, очевидно, наближенням до правди говорять опубліковані 1949 року в підпільному упівському журналі спогади повстанця Петра: «У цьому нерівному бою загинуло близько 400 німців».

У 1989 році голова Волинського крайового братства ветеранів ОУН і УПА Мелетія Семенюка за сприяння місцевих мешканців і всупереч заборонам тодішньої влади звели на могилі героїв УПА дерев’яний хрест. У 2003 році на упівській могилі біля Різдво-Богородицького храму замість дерев’яного хреста було встановлено і освячено монументальний пам’ятник. З 1990 р. найближчої неділі до свята Усікновення (11 вересня) біля стін монастиря відбуваються вже традиційні велелюдні мітинги на вшанування пам’яті героїв УПА.

Пам'ятник загиблим повстанцям на місці бою. 

 У 2010 році гурт «Тартак» випустив музичний кліп «Не кажучи нікому» про бій у Новому Загорові. Цей музичний твір на слова Сашка Положинського став своєрідним пам’ятником повстанцям. Бо саме завдяки йому багато молодих людей довідуються про бій. Символічно й трагічно, що у цьому кліпі пораненого повстанця зіграв фотокореспондент Віктор Гурняк. У 2014 році він був бійцем загону «Айдар» і загинув, вивозячи з бою поранених побратимів, на Луганщині. Відтоді у Новому Загорові, згадуючи загиблих повстанців у 1943 році, вшановують і пам’ять Віктора Гурняка, як повстанця проти російських окупантів сучасної України.