Памʼятник Миколі Ватутіну переносять із Маріїнського парку в центрі Києва до музейного простору

8 лютого міжвідомча робоча група з вивчення питань усунення памʼятних обʼєктів, повʼязаних з історією та культурою Росії й СРСР, з публічного простору Києва при Київській міській раді ухвалила рішення демонтувати памʼятник радянському генералу Миколі Ватутіну, розташований у Маріїнському парку.

Міська влада переносить монумент до музейного простору. Також обговорюється перенесення могили Миколи Ватутіна (нагадаємо, що памʼятник є намогильною спорудою) на Лукʼянівське військове кладовище, де лежать інші солдати, офіцери та генерали, які воювали у Другій світовій війні.

6 лютого міністр культури та інформаційної політики України Олександр Ткаченко підписав наказ, яким памʼятники Миколі Ватутіну та Валерію Чкалову в Києві були визнані такими, що не підлягають занесенню до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

Перенесення памʼятника генерала Ватутіна є частиною процесу подолання наслідків русифікації й тоталітаризму в Україні, який вийшов на новий рівень після повномасштабного російського вторгнення (хоча консультації щодо можливого перенесення поховання Миколи Ватутіна велися ще з 2015 року). А також відходом від радянської практики масово розташовувати в центральних частинах міст поховання, які слугують ідеологічній меті, перетворюючи парки, сквери та рекреаційні зони на некрополі.

Переміщення контроверсійних радянських памʼятників до музейних та інших відповідних установ є цивілізованим рішенням, яке запобігає актам вандалізму щодо таких монументів і дерадянізує символічний простір українських міст.

Історична довідка про Миколу Ватутіна

Микола Ватутін народився 16 грудня 1901 року в селі Чепухіному (нині село Ватутіне Білгородської області РФ). До Червоної армії вступив у 1920 році, а з 1921-го – член РКП(б) – ВКП(б) (Комуністичної партії більшовиків). Протягом цього ж часу навчався у Полтавській піхотній школі та брав участь у бойових діях проти повстанської армії Нестора Махна.

У 1920–1930 роках Ватутін закінчив Київську вищу об'єднану військову школу, Військову академію імені Фрунзе та Військову академію Генштабу. На службі обіймав посади заступника начальника (1937 р.) та начальника штабу Київського особливого військового округу (1938 р.), начальника штабу Українського фронту (1939 р.), начальника оперативного управління і заступника начальника Генштабу Червоної армії (1939 – початок 1941 року). З середини 1941-го Микола Ватутін був начальником штабу Північно-Західного фронту, згодом – командувачем Воронезького та Південно-Західного фронтів. Від жовтня 1943 року – командувач Першого Українського фронту, війська якого брали участь у битві за Дніпро в 1943 році, вигнанні нацистів з Києва, у Корсунь-Шевченківській операції 1944-го та інших операціях під час вигнання нацистів із Правобережної України. 

Під час битви за Дніпро, участь у якій брав Перший Український фронт, очолюваний Ватутіним, до бойових дій масово залучали «чорну піхоту» – нашвидкуруч мобілізованих, ненавчених та неспоряджених чоловіків, яких  кидали на загибель під час форсування ріки восени 1943 року. Однак і тисячі добре вишколених бійців повітряно-десантних військ загинули під час невдало спланованої Букринської десантної операції. Українські історики Володимир Кучер та Петро Чернега зазначають, що на Першому Українському фронті, яким командував генерал Ватутін, на Букринському плацдармі та в боях за Київ загинуло близько 647 тисяч бійців. Інші дослідники називають меншу цифру – 400 тисяч. Сталося це протягом півторамісячних боїв. 

29 лютого 1944 року під час об'їзду військ генерал Ватутін потрапив у засідку Української повстанської армії біля сіл Милятин та Сіянці (нині Острозького району Рівненської області). У перестрілці Микола Ватутін отримав поранення. Впродовж півтора місяця він перебував у госпіталі в Києві, де й помер 15 квітня того ж року.

Похорон генерала в 1944 році, як зазначає дослідник Сергій Єкельчик, можливо, був найбільшим у воєнний час у СРСР. Прощання тривало три дні. Поховання генерала в Маріїнському парку, поблизу будівлі Верховної Ради УРСР, та спорудження у 1948 році помпезного надмогильного пам’ятника (до 30-річчя Української Радянської Соціалістичної Республіки) заклало передумови культу «героїчного генерала Ватутіна» ще тоді. Коли виникала потреба вшанувати загиблих у війні, офіційні делегації прибували до могили Ватутіна. Офіційна радянська пропаганда до святкування повного звільнення України в жовтні 1944-го зображувала Ватутіна «видатним сталінським полководцем». Так через возвеличення Ватутіна опосередковано прославляли «мудрого правителя Сталіна». До перших роковин смерті генерала всі газети рясніли відповідними заголовками.

У радянський час культ генерала Ватутіна розквітнув у 1960-х роках, паралельно з міфом про «Велику Перемогу». Було створено низку музеїв, де представлено важливу роль Ватутіна у «Великій Вітчизняній війні». У 1965 році Ватутіну посмертно надали звання Героя Радянського Союзу. В Україні, як і загалом у Радянському Союзі, було перейменовано чи названо ряд топонімів на честь генерала, зокрема населених пунктів (наприклад, місто Ватутіне Черкаської області), вулиць та проспектів (наприклад, у Києві, Чернігові, Вінниці, Луганську, Чернівцях, Полтаві, Донецьку). Ім’я генерала Ватутіна стало фігурувати в назвах українських шкіл.

Фото Ігоря Слободяна