Як формувався український добровольчий рух. В Інфоцентрі Музею Майдану відбулася тематична дискусія

Про тяглість історії добровольчого руху в Україні від 1914 року до сьогодні зібрались подискутувати істориків Івана Стичинського, Аліну Понипаляк та Тетяну Швидченко.

Українські добровольці, які з 2014 року й до сьогодні захищають країну у війні з Росією, йдуть слідами своїх предків. Так само як і сотню років тому, ці люди в момент загрози залишили свої цивільні професії та інші справи й зі зброєю в руках стали на захист України.

«Яскравим феноменом визвольних змагань 1917–1921 років було Вільне козацтво. Туди входили селяни й міщани, які йшли за покликом свого серця й ідеї України. Саме це формування становило основу добровольчого руху та було ядром війська УНР. Загони Вільного козацтва спершу охороняли порядок в умовах безвладдя та хаосу, згодом їх долучали до творення української армії. Під час буремних подій того часу відповідно до становища на фронтах саме добровольці допомагали доукомплектовувати частини армії УНР», – розповіла Тетяна Швидченко, кандидатка історичних наук, завідувачка кафедри загальноосвітніх дисциплін «Зіґмунд Фройд Університет Україна», засновниця ГО «Експертний корпус».

Тож, коли в перші дні повномасштабної війни в лютому 2022 року до військкоматів вишикувалися черги охочих стати до лав армії, а в різних населених пунктах саме з добровольців швидко постала система територіальної оборони, це було історично закономірним явищем.

Колись першими такими добровольцями стали Українські січові стрільці – легіон у складі військ Австро-Угорщини, створений 6 серпня 1914 року в часи Першої світової війни. З цього моменту й починається історія українського військово-добровольчого руху.

«Факт існування та активної діяльності цього легіону вводить українську воєнну історію у світовий воєнно-історичний контекст. Бо саме тоді разом з українськими було сформовано добровольчі підрозділи й інших націй у межах тогочасних імперій. Саме “усуси”, ті, що стали добровольцями, були вінцем українського національного руху в Галичині того часу», – наголошує Іван Стичинський, історик, етнолог, співробітник Українського інституту національної пам’яті.

Історія українського війська у різні періоди налічує чимало прикладів добровольчих формувань. Якщо йти за хронологією подій, іще одним таким формуванням був Гайдамацький кіш Слобідської України, створений Симоном Петлюрою у січні 1918 року.

«Історія цього добровольчого підрозділу показує нам, яку величезну роль відіграли у визвольних змаганнях вихідці із сучасних східних областей України. Адже кіш більшою мірою формувався саме з території колишньої Катеринославської губернії – сучасних Донеччини, Бахмутщини, Лисичанщини. Це було доволі популярно в той час – ставати добровольцем. До прикладу, гайдамаком був і відомий загалові Володимир Сосюра, який родом із Дебальцевого», – розповідає Іван Стичинський.

Окремою сторінкою добровольчого руху в Україні є історія Української повстанської армії (УПА).

«Воїни УПА – це також були добровольці починаючи зі створення УПА та перших боїв. Якщо ми подивимося на мартирологи, списки тих осіб, хто входив до лав, то це були хлопці та дівчата часто з навколишніх сіл і містечок, які на добровільних засадах ішли захищати власну землю. Саме це й сприяло масовості визвольного руху. Командири повстанської армії Василь Кук, Роман Шухевич, Дмитро Клячківський, Василь Івахів – вони всі пройшли шлях від добровольців до керманичів війська УПА. І досвід їхніх попередників, добровольців перших визвольних змагань був головним та визначальним. Про це вони розповідають у своїх спогадах. Головна мета, яка мотивувала наших добровольців у різні часи, – відновлення самостійної Української держави. А історія УПА – унікальний досвід, у світі жодної подібної формації не було, коли існує армія народу без держави», – зазначила Аліна Понипаляк, кандидатка історичних наук, експертка Українського центру безпеки та співпраці.

У новітній історії України досвід добровольців минулого століття виявив себе в організації сотень Самооборони під час Революції Гідності.

«Саме ідея України – те, що єднає нас із борцями всіх поколінь, – переконана історикиня Тетяна Швидченко. – Для мене ця ідея ожила під час Революції Гідності. Здається, тоді ми всі на власні очі побачили, що це таке. Історія тоді ожила, і ми продовжуємо жити в ній. В історії багато чого повторюється, і це триватиме, доки ми не здолаємо… навіть не тільки зовнішнього ворога, а це ще стосується й нас внутрішніх – кількості та якості нашого патріотизму, самоорганізації, свідомості й нашої візії України. Адже сьогодні найвдаліша та найважливіша точка нашої історії – коли можемо завершити справу наших попередників».

Захід було організовано Національним музеєм Революції Гідності та Український інститут національної пам’яті.

Промодерувала подію волонтерка, співробітниця Музею Юлія Пішта.

Повний запис розмови можна переглянути на ютуб-каналі Музею Майдану.

За матеріалами Національного музею Революції Гідності